Акторка «Дикого театру»: про вистави, через які скасовують весілля, толерантність та вивіски у Миколаєві

Прочитали: 536

Фестиваль сучасного мистецтва в Миколаєві під назвою «IDентіфікація» включив в себе десятки заходів і зібрав аудиторію понад 700 осіб. Протягом десяти днів на восьми арт-просторах міста проходили ексклюзивні фотовиставки, кінопокази, лекції та воркшопи. Зокрема, своєю провокаційністю в рамках фестивалю відзначилася гостро-соціальна театральна постановка «Бути знизу», де на ваги покладені феміністичні погляди та жіноче щастя. ЇЇ привіз «Дикий театр», для якого провокація, екшн і епатаж – головні інструменти взаємодії, а працює він лише для креативної та свідомої аудиторії.

NikLife скористався можливістю поспілкуватись з акторкою театру Наталкою Кобізькою про її з колегами діяльність в цілому та виставу «Бути знизу» зокрема. Також дізнався про її враження від Миколаєва, відношення до критики з боку публіки і конкуренції зі столичною студією «Чорний квадрат».

Наталка народилася на Полтавщині, у звичайній родині, де батьки привчали до праці, а бабуся прищеплювала любов до творчості. Ще у дитинстві загадала бажання «бути актрисою», а потім закінчила театральний факультет Київського національного університету культури і мистецтв. Сьогодні Наталка Кобізька – актриса театру и кіно, а саме з «Диким театром» Наталка працює майже від самого його заснування.

NL: Шукаючи історію створення Дикого театру, ми знайшли тільки дату – лютий, 2016 рік. Розкажіть історію, як все почалося?

Н.К.: Це все Ярослава Кравченко. Вона креативний продюсер, продюсер і просто муза театру. Вона все придумала, нас зібрала і тримає тепер в такій творчій і люблячій атмосфері. Вона побачила свого часу виставу Максима Голенка «Вій». А ці рєбята грали раніше на базі Києво-Могилянської академії, яка була раніше. Там було театральне угрупування «Пасіка», де було декілька театрів. В них був майданчик, де вони ставили п’єси. І на цьому майданчику вона побачила п'єсу Максима, в якій грали не актори, а вихованці його студії. Там було кілька акторів і кілька вихованців. Вона побачила це дійство і сказала, що це може бути нашою візитною карткою. І дійсно, «Вій» зараз грається, не можу сказати, що на відкриття сезону, бо в нас нема як такового сезону. В нас є відпустка на 10 днів, і як тільки ми приходимо з відпустки, і ми граємо «Вій». А потім вже пішло-поїхало, і так як це проектний театр, то приходять режисери зі своїми ідеями. Подають це на розгляд, організовують кастинг і починається робота.  NL: Для миколаївської публіки ви привезли одну із найгостріших вистав, з жіночою темою. Цікаво, чому у «Бути знизу» позначка 16+, не 18+? Подібна тематика зараз актуальна для підлітків?

Н.К.: Мені здається, на 12+ – це ще рано, на 18+ – вже пізно. 16 років, на мою думку – це той самий підлітковий вік, якому підходить розкриття теми вистави. Там є ненормативна лексика, яку собі дозволяє «Дикий театр». Я не можу сказати, що це які обмеження.

NL: Як везли себе та виставу? Потягом? Чи автобусом? Яке враження на вас справило місто?

Н.К.: Прекрасно! Ми зустрілися всі, не могли розуміти, де наш потяг. Думаємо, классно, що їдемо саме в Миколаїв – значить буде тепло. Обговорили всякі театральні штуки, що зараз відбуваються. Ми встигли трошки походити. Дуже атмосферне місто і дуже цікава архітектура. Сама атмосфера такої неспішності. Мені здається, що місцеві жителі не зовсім це бачать. Можливо, їм притерло око. Дуже багато вивісок у вас. І все це так кричить. Наприклад, нереально красивий будинок можливо 18-19 сторіччя і на ньому трошки не в смак пластикове крильце. Проте, якщо б мені захотілося відпочити, я б напевно приїхала б сюди.

 NL: Ваша діяльність дійсно націлена на свідому аудиторію та, відповідно, може викликати в деяких людей обурення. З якими відгуками ви стикалися?

Н.К.: Нам писали, що ця вистава перевертає свідомість. В мене була подружка, яка мала виходити заміж. Вона отримала пропозицію, вже мала весільну сукню. Вона сходила на цю виставу («Бути знизу» – ред.) та скасувала своє весілля. Я кажу: «Боже, Маша, я тобі життя перевернула». А вона каже: «Ні, насправді ти мені допомогла дещо зрозуміти». Зараз вона щаслива, тому що не зробила у свій час помилку. Взагалі деякі люди не можуть зізнатись в своїх комплексах. Люди різні і хтось не погоджується.

NL: Яка місія «Дикого театру»?

Н.К.: Ми нікого не засуджуємо, нікого не критикуємо. Ми виносимо на огляд ідею про те, що треба бути вільним, чесним, та треба не давати себе зламати. Я не скажу, що я місіонер, я просто людина, яка дозволяє собі пережити щось та показати це глядачам.

 NL: Наскільки відомо, в Україні є студія «Чорний квадрат». Її актори також піднімають дещо пікантні теми. Чи не відчуваєте ви своєрідної конкуренції?

Н.К.: Ми в своїй політиці вибрали дуже правильний напрям, що ні з ким не конкуруємо. Якщо ти любиш свою справу і робиш її по-чесному, то ти не будеш ганятись за тим, щоб бути кращим когось. Ти будеш просто робити свою справу. У нас настільки зараз багато цікавих штук, що нам не до цього. Ми маємо свого глядача, ми досягли того рівня, що нас знають, до нас ходять і це класно.

NL: Згадайте, відчували ви на собі сексистьскі стереотипи?

Н.К.: Я намагаюся собі не псувати настрій і абстрагуватися від цього всього. Я за захист прав жінок. Кожна людина мусить вільно жити в світі. Життя настільки коротке для того, щоб псувати настрій та гнобитись.

NL: Виокремте три теми, що найбільш гостро стоять в Україні.

Н.К.: Це постійна проблема критики, почути, що про тебе кажуть. Дехто навіть провокує всі ці скандали. Тобто почути самокритику. Питання неприйняття у нас рівності гендерної. Ми (люди в цілому – ред.) не сприймаємо геїв, лесбіянок, феміністок. Ми ще не можемо виховати в собі цю культуру. Мало хто може відчути щастя у дрібницях.

Інтерв'ю: Анастасія Михайлова
Фото: Антон Малиновський