«Взрывается база. Собирай детей»: о ночи «розового пламени» в Ичне из первых уст

Прочитали: 1899

Они мило улыбаются и шутят, в то время, как к их глазам подступают слезы, а в горле образовался ком. Прижимая детей к себе, совсем не хотят вспоминать то, как 9 октября их жизнь на «до» и «после» разделили взрывы. Одновременно с этим уверяют: переживая те события вновь и вновь, психологически становится легче. Они – женщины, которые пострадали от пожара на арсенале в городе Ичня Черниговской области. Их дома находятся в 500 метрах от эпицентра взрывов. Две недели вместе со своими чадами они провели в Николаеве, и согласились пообщаться с NikLife.


Санаторий «Ингул». Комнатка 3*4 метра. По-видимому, здесь она считается библиотекой – именно ее нам и порекомендовали в качестве «тихого места». В холле за стеной, устроив из бильярдного стола картодром для своих игрушечных машинок, дети настраиваются на обеденный сон. В это время у пыльных книг их мамы решаются рассказать, как на фоне огромного зарева хватали тех в пижамах и бежали, куда глядят глаза. Той тихой и ясной ночью звуки взрывов на складах боеприпасов арсенала Минобороны многим сперва показались обычной грозой. Тем более, мало кто мог подумать, что потом далеко не природное явление превратит Ичнянский район в подходящую для съемки постапокалиптического фильма локацию.

Одна из наших собеседниц, военнослужащая Марина Копыл первой дала тревожную сирену о происшествии, будучи дежурной в части А-1479 возле поселка Дружба. Именно она и берет на себя инициативу за всех делиться воспоминаниями, но ее «сестры по несчастью» щедро дополняют ее рассказ.

«Дома стояли, но внутри – вылетали стены, двери, обои срывались, посуда разбивалась»

NL: Какие они были – первые минуты взрыва?

Марина Копыл: Я на той час була на зміні. Коли перші вибухи пролунали, спрацювала сигналізація. Згідно з алгоритмом, дії у нас чітко розписані: я доповідала, мені наказували робити відповідні команди. Одна з команд була – увімкнути сирену евакуації. Я виконала команду, доповіла. Ці кадри в мене, напевно, ніколи з голови не вийдуть. Коли я стою, одною рукою тримаю кнопку сирени, іншою доповідаю, кричу, бо нічого не чутно, все труситься, бо це було буквально за 100 метрів від прохідної. Я вже думала, що зараз усе. Будівля стара, коли я доповідала, впала стеля і мені дали наказ евакуюватися. Сирена була не довго, поки я тримала кнопку.

Оксана Волобуй: Це було десь близько третьої ночі. Я прокинулась, здалося, що почалась гроза. Я відкрила очі і розумію, що за прогнозом її не було, ніч була тиха і ясна. І тут грім. «Трухануло» другий раз, я сказала чоловіку, він побіг на балкон і сказав: «Вибухає база. Збирай дітей». Вже було рожеве полум’я, всі поперелякувались, натягнули одежу і тікати.

Наталья Коваль: Ми спали, нам подзвонили родичі, які живуть за чотири кілометри від бази. Сказали збирати документи, гроші і тікати. Спочатку вагалися, але коли брат вийшов на вулицю і побачив, що там коїться, ми почали збиратись. Потім вже сильніше трусити почало, усі були перелякані, покидали все, взяли дитину і документи. Вибухова хвиля була така, що будинки стояли, а всередині повилітали стіни, двері, шпалери позривало, посуд порозбивало. Вагань не було: їхати чи не їхати. Все кидалося, нічого не взялося. Тільки документи і все.

«Бусик набивался по 50 человек. Надежды вернуться назад не было»

Воспоминания о той страшной ночи девушки рассказывают на эмоциях и спустя время на их серьезных лицах появляются улыбки. Далее многие моменты из рассказа о случившемся превращаются в шутку. Защитная реакция в виде смеха на то, как они в толпе искали своих детей по светоотражателям на рюкзаке или же как в домах взорвался мед в банках и стены становились «сладкими», вызывает искреннюю гордость. Становится ясно: эти сильные люди смогли хоть немного, но отпустить зло и перебороть боль и страх, предшествующий этому смеху.

NL: Как проходила эвакуация?

Н.К.: Ніхто не стояв і не чекав, що нам подадуть автомобіль, ми гарно сядемо і нас усіх вивезуть. Всі намагалися врятуватись хто як міг. Якщо була машина, то машиною, хтось набивався по 50 людей в маленький «бусік», де вміщується 8 чоловік, на велосипедах, пішки з колясками.

М.К.: Бабуся одна була лежача. Діти посадили на візок і вивозили подалі від вибухів. Дорога у нас невелика, потік людей і потік машин були дуже близько і настільки щільні, що коли я, сидячи в машині, побачила своїх дітей, навіть зупинитися і забрати їх не можна було. Евакуювались в одному з останніх рядів, коли вже отримала наказ. Це дуже жахливо: кругом темно, усе свистить, падає, тобі треба бігти, і ти ще не знаєш, де діти. Ніч була холодна, і діти були у кросівках і куртках, натягнутих на піжами. Якщо хтось зупиниться, стояти доведеться усім, а снаряди не зупиняються. Якщо в АТО ти розумієш, в якій стороні ворог, і більш-менш можеш вирахувати траєкторію, звідки будуть стріляти, то тут вони летять хаотично. Діти стрибнули на ходу, хтось ще зміг. В машині було як в рукавичці. Сталося так, що люди, які роками не розмовляли, ця біда їх так згуртувала, що допомагали всі і усім. Були такі хлопці, які вивозили свої сім’ї, потім верталися і ще забирали людей. Місцеві волонтери також їздили, забирали людей із сіл.  Вибухова хвиля руйнувала будинки. Ми їхали, усе поле було усіяне камінням, наче хтось висипав.

NL: В каком направлении ехали люди?

Н. К.: Нежин, Парафиевка, Прилуки, Киев. В основном на Прилуки.

NL: Как вы оставляли свои дома? Не боялись мародеров?

М.К: В той момент про це не думали. Рятували свої життя і життя дітей. Коли ти чуєш і бачиш, що воно летить, стріляє, то які речі і будинки. Щось матеріальне – його не існує.

Н.К.: Я взяла документи, гроші, взуття і зимові речі. У мене надії назад повернутися не було. Я думала, що це вже все.

М.К.: Взагалі нам спочатку сказали, що три будівлі повалилося. Я думала, що мій будинок також, бо коли остання з нього вибігала то сипалася штукатурка. Пролунав вибух і вибуховою хвилею розбило усе скло. Я вже подумала, що не виберусь. Вибігла, сіла у машину і поїхала поміж будинками, лісом, бо не можна бути на відкритій території, необхідне якесь укриття. 

Марина показывает нам фотографии последствий взрыва. Среди них те, которые делала сама, но есть и те, которые уже видела в социальных сетях. По ее словам, настоящим чудом стало отсутствие человеческих жертв.

NL: Что говорят те, кто там остался?

М.К.: Усі говорять, що нас ніби Покрова закрила своїм покривалом від усіх снарядів. У нас немає жертв, жодної. Це велике диво.

Н.К.: Уже все добре, в Ічні діти в школу, садочки пішли. Зараз вже офіційно завершені роботи, пожежа локалізована, відкриті всі шляхи. Там працюють піротехніки.

«Остался город-призрак. Двери открыты, замки повылетали, шторы висели на яблоне»

NL: Возвращались ли вы домой после случившегося?

М.К.: Я вирішила поїхати до сестри у Бобровиці, це по прямій кілометрів 70 від Ічні. Вибухи було чутно навіть там. Десь о третій годині мені подзвонили, що треба на построєніє зібратися. На 8 годин. Я кажу: «Ну все, я буду їхать». А до того я бачила сюжет по телебаченню і бачила там біля КПП сусідську машину. Думаю: «Ну значить все спокійно». Тут викликають, вже треба з'явитися. Їду я по полю, і дивлюсь – такий туман. І тут до мене доходить, що то не туман, а дим. Виходжу, бачу мій чоловік іде. Думаю: «Слава Богу, всі живі». Вже коли ми почали вертатися, волонтери одними з найперших привезли нам допомогу. Коли я там з’явилася о пів п’ятій ранку, вибухи ще були, це було таке собі місто-примара. В будинках дірки, цегла посипалася, вікон немає. Коли до свого будинку підійшла, побачила, що мої штори висять на яблуні, двері відкриті, замки повилітали.

Вникая в такие подробности, становится не по себе, осознавая, что настолько кардинально изменился целый район всего за несколько часов. Теперь же становится интересно, неужели пожар на складе боеприпасов возник так внезапно и никогда ничто ему не предшествовало?

NL: До произошедшего инцидента 9 октября возникали ли какие-то ЧП на полигоне? Насколько туда вообще было легко попасть человеку?

М.К.: Все спокійно було. Частина існувала 77 років. За цей час жодного НП, подібного тому, що сталося 9-го жовтня, не було. Ніяких диверсійних груп, все було спокійно. Єдине, що рік назад була репетиція евакуації. Це в зв’язку з вибухами у Калинівці Вінницької області, нас таким чином вирішили перевірити. Територія закрита, працює пропускний режим. У нас навіть є перепустки, по яких ми проходимо до наших осель. До цього дуже ретельно ставляться. На місці, де розташовані склади, режим ще серйозніший – працює відеозйомка. Обшукують жінок і чоловіків, просто так зайти не вийде. Це закрите містечко. Коли до мене приїжджали родичі, я йшла писати заяву, вказувала, хто приїхав, на який термін, віддавала на підпис керівництву. Просто так не можна зайти навіть в жилі будинки. Також машини перевіряють, для нас це все звичайно. Як насправді трапилося – цього ніхто не знає.

 На DVD-дисках Марина показывает, насколько близко от базы находятся дома людей. По ее словам, жилища располагаются в 500 метрах от складов.

NL: После взрывов в Балаклее и Калиновке местными властями предпринимались ли какие-то меры, дабы избежать подобного в Ичне?

Мария Чумак: Були «добрі люди», що взагалі опублікували список, хто наступний. Першою була Балаклея, потім Калинівка і через рік – ми. Це питання політики. Нам казали, що плануються диверсії, але, слава Богу, тоді не було. Чіткої відповіді у нас немає, ми навіть не знаємо, що у нас там зберігалося, які боєприпаси.

NL: Проводилась ли какая-то просветительская работа среди населения с пояснением, что нужно делать в подобных ситуациях, как себя спасать?

М.К.: Була учбова евакуація, дітей в школах також навчали, всіх робітників. В принципі, усе проводилося, сирену вмикали. Але сталося так, що я була на посту і вмикала цю сирену. Вона була до мене дуже близько, але через вибухи її не було чутно нікому поблизу. В принципі, всі свідомі, знали де ми живемо і що треба робити.

«Из ада в рай. В Николаеве наконец-то увидели золотую осень»

В комнату приходят дети: в спокойной обстановке они не привыкли оставаться без мам. Можно заметить, что они чувствуют себя здесь комфортно, и мы, пользуясь случаем, спрашиваем: «Как дела?». Хором, не сговариваясь, они отвечают: «Хорошо». На вопрос, хотят ли они возвращаться домой, получаем: «Нет». Приятное удивление. Но что же делают эти малыши в Николаеве, вдали от детских садов и привычной домашней обстановки? А их мамы? Думаем: «Каково оно, после пережитого, адаптироваться тут?». Оказывается – прекрасно. Культурно-развлекательная программа, трехразовое питание, посуду мыть не надо, а мебель – целая.

NL: Чем занимаетесь в Николаеве? Какие у вас впечатления от города?

О.В.: У вас тут тепло, плюсова температура, а в нас холодно. Дощ піде і все -1. Дітей в таких умовах тримати не можна. Коли ми сюди їхали, син бачив ті руїни і був в шоці. Ми дітям пояснили, що то просто гроза. А сюди приїхали і в нього така фраза пролунала: «Мама, тут все ціле, мені тут подобається». Я сподіваюся, що зараз діти в такому віці,що воно все зітреться.

М.Ч.: Ніби з пекла і в рай.

Н.К.: Там реально пекло було. Дочка каже: «Я б жила тут». Про що можна ще говорити? Головне, щоб дітям сподобалося.

М.К.: Відволікаєшся від усього зовсім: інша атмосфера, інша місцевість, клімат інший, погода. Тепло, у вас тут золота осінь, ані сльоти, нічого. Ми хоч осінь побачили. За роботою, за цим всім її і не бачили. У нас всюди вічно зелені ялинки. Велике спасибі, що надали нам таку можливість відпочити з дітьми, відволіктися на ці два тижні від того жаху, тих умов, які у нас там залишилися. Але добре, хоч вони залишилися. Тут зовсім інше. Нагодували, прибрали, помили, привезли, відвезли, забрали: автобуси буквально під вихід до санаторію. [...] Постійні екскурсії. І у ляльковий театр, і до музеїв. Екскурсоводи у вас від Бога. Можуть настільки зацікавити дітей, що вони ланцюжком за ними ходять, а в цей час ми можемо самостійно щось подивитися. При тому, що це все не є історично загружено, а справді пізнавально. Все чудово. Ми навіть не очікували, що буде такий прийом, така організація. Для нас це як з чорного в біле. Наші діти теж вже адаптувалися. Вже якось намагаємося жартувати над тим, що сталося – це допомагає. Так страшно, але жити потрібно далі, на зациклюватися на цьому. Пояснити дитині, як правильно вести себе у цій ситуації.


На этом разговор и закончился. Наши собеседницы поспешили укладывать деток спать. Простые, скромные люди, что поставили в приоритет спасение жизней и здоровья своих детей, в нашем понимании остаются достойными уважения. Таких, как они, впопыхах собиравших свои документы и убегая от розового пламени 9 октября было около десятка тысяч. Причин, по которым они покинули свои дома и с ужасам вспоминают ту ночь, которая обещала быть ясной и тихой, властями пока озвучено три. Среди них – совершение диверсии с проникновением на территорию складов диверсионной группы, вторая – нарушение правил пожарной безопасности или хранения боеприпасов и третья – умышленный поджог или подрыв с целью сокрытия недостатка боеприпасов. Что из этого способствовало пожару на арсенале, остается неизвестным. Но, точно одно: такое уже было.

Балаклея, Калиновка и Ичня – три из шести крупнейших украинских арсеналов взорвались один за другим. За полтора года Украина потеряла примерно 40% всех запасов боеприпасов, и более 200 тысяч тонн боеприпасов всех типов взлетело на воздух. В Ичне и Калиновке случившееся не повлекло за собой погибших, а количество погибших в результате взрывов в Балаклее ограничилось двумя людьми. У тысяч людей осталась своя душещипательная история, связанная с этими событиями, и вывод напрашивается сам собой. Четвертого эпизода допустить нельзя.

Текст: Анастасия Михайлова
Фото: Антон Малиновский, Марина Копыл, Facebook – Підслухано в Ічні

По задумке автора снимки издания «Правда.ТУТ», в частности, были обработаны в графическом редакторе