«Цілую мою вредну Малюсю»: в сети появились романтические письма великих украинцев к своим любимым

Прочитали: 557

Романтические поступки, кажется, мы видим только в кино, в реальной жизни нас затягивает рутина. Общение со своими близкими сводится к коротким телефонным разговорам и паре фраз в Viber. Всегда писать о любви было проще, чем говорить. Всегда купить дорогой подарок было проще, чем рассказать о своих чувствах.

Однако, так было не всегда. Эпистолярный жанр правил бал в прошлых столетиях и благодаря ему мы сегодня можем узнать, как ласково называл свою жену Василий Симоненко, о чем мечтал Михаил Коцюбинский и как сильно Варвара Репнина верила в гений Тараса Шевченко. Большинство сборников писем сегодня хранится в Национальной библиотеке им. Ярослава Мудрого, и редакция Sunny7 собрала самые романтичные письма, которые украинские знаковые личности адресовали своим любимым.

поет Василий Симоненко (1935—1963) – письмо к жене Людмиле

«Цілую мою вредну Малюсю. Я вже компоную, мабуть, четверте послання, а від тебе не одержав ще жодного рядочка. Ти лінуєшся чи не хочеш писати? А може, з'явився той білоголовий в'юноша, що випадав на картах? Зроду не вірив у забобони, а тут уже починаю побоюватися. Скучив за тобою страшенно. Бог зна, що ти за вредна дівчина — ніяк не можу хоч на годину забути тебе. Спочатку всі маленькі дівчата здалеку були чомусь похожі на тебе. Я навіть підозрівав, Що у мене щось із шариками не в порядку. 

Зараз уже пройшло, але думаю про тебе неймовірно багато. Навіть зло бере — треба ж готуватися до екзаменів, а тут «світять в душу сині-сині очі, мов фіалки перші навесні». 

Твердо вирішив писати тобі рідко, але щось воно так не виходить <.„>. 

Люблю дико. Цілую твої пальчики, щоб вони скоріще взялися за ручку і написали мені хоч двоє слів».

Твій Вася.
Січень, 1957 

Княжна Варвара Репина  (1808 - 1891) – письмо к Тарасу Шевченко

«Сестра моя, умирая, произнесла трижды слова: «Выше, выше, выше!» О, возьмите себе девизом эти таинственные слова; я вам их приношу в дар как избранному брату души моей. Выше душею, выше гением, выше сердцем. Вот цели, которых вы должны достичь. Свобода, родина, самоотвержение, любовь воспеты вами! Воспойте их вновь и выше! Пойте неутомимо, чувства вечно новы! 

Не выпускайте лиры из рук ваших, не кладите ее на ступенях, ведущих к обману, к лести, предательству. С лирою молитесь, ударьте в струны ее величавыми аккордами, воспойте славу Творца, милосердие Спасителя, прикоснитесь к ней с смиренным воплем, оросите струны, дивной лиры вашей слезами раскаяния, ибо все грешны, вы и все ударьте еще в них восторженным гимном благодарности за все, за слезы милости, за страдания и за озолоченные дни, за гений и за доброту. 

С лирою любите, с лирою гласите правду, с лирою будьте заступником бедности, страдания, невольности, с лирою будьте благотворителем впавших в ошибку, богатых и убогих, и семейных и сирот, и вельмож и малых и чистых и уронивших в грязь разврата свою белую одежду, зовите всех на простор, на свободу, на чистый воздух, на солнце, на радость для услышания великой и сладкой песни. Пойте, пойте, выше, выше, выше!» 

Яготин. Февраль, 1844 г. 

поет и журналист Василий Стефаник (1872 - 1936) – письмо к Ольге Гаморак

«Дорога товаришко! 

…Пишу до Вас або поговорити з кимось. Коби Ви тепер були в мене, як би я тішився. Посадив би-м Вас на рожеву канапу дав би-м Вам яблук, і молока, і булок, бо лиш сим міг би-м Вас гостити, і просив би-м Вас, аби-сьте богато оповідали. Я би слухав, не наслухався… 

…І так мені самотно, аж страшно, лиш огник в печі миготить, як той ярок шумить,що я него воду пив, як орав с татом. Причуваєся мені пісня якась дивна, затерта в пам'яти, як коли би мамина пісня до сну. І я чую, що-м листи відірваний і кинений на море тихе і безкрає, і чую безсильність свою і тугу велику, довгу і глубоку. 

Тяжке є моє терпінє – не знаю, як виглядає наша хата тепер і не можу побачити ні мої мами, ані милої. Не знаю, яка моя земля і яке небо над нею, і в терпіню своїм з'ображаю собі, що є чорні як мої думки. Ой, як би радісно посадив Вас на рожеву канапу, як би-м щиро поклав перед Вас всі мої гостинці і як би-м дивився лагідно очима своїми на Вас. І Ви би говорили, а я би слухав не наслухався». 

Краків. Березень, 1900.

художник Михаил Бойчук (1882 - 1937) – письмо к Алле Гербурд

«Дорога Аллочко! Так склалося, що в найтрудніший для Тебе і найвідповідальніший для нас обох час ти оставлена на свої власні сили. Дуже тебе прошу, будь витривала духом, не піддавайся розпачу. 

Я думками і почуттями близько Тебе, хоч не можу зараз з Тобою бачитися. Мене дуже мучить свідомість, що Ти в таку хвилю не можеш надіятися на мене, на мої заботи і старання про Тебе. Прошу Тебе дуже, не зважай на ложний стид і пиши мені. Тут люди вище обивательських пересудів. 

Напиши мені, як твоє здоров'я, що зараз з тобою діється? Чи твої іллюстрації до книжки при(й)няли, чи ще й досі не вірішено? За мене не турбуйся. Я досить добре почуваю себе на здоровлі, читаю і пробую дещо рисувати та багато думаю. 

Бувай здорова, не падай духом». 

Грудень, 1936.

поетесса Леся Украинка (1871 - 1913) – письмо к Сергею Мержинскому

«Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. 

Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… 

А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе». 

7 листопада 1900 року.

писатель Михаил Коцюбинский (1864 - 1913) – письмо к Александре Аплаксиной

«Спасибо, дорогая, за твою доброту ко мне. 

Я вчера возвратился от тебя очень счастливым. Одно только не дает мне покоя: не простудил ли я тебя. Я бы не простил себе этого никогда. Как ты чувствуешь себя? Успокой меня, Шурочка. Когда идешь на свидание – хочется так много передать, многим поделиться. Но за такое короткое время успеешь только приласкать(в этом я чувствую страшную потребность). Я хотел сказать тебе вчера, что и я тебя ревную. Ревную ко всем тем, с кем ты проводишь вечера, читаешь, разговариваешь. Подари мне хоть один такой вечер. Мне очень хочется почитать вместе, поговорить. Я замечаю, что у нас есть много сходного во вкусах, представлениях, мыслях. 

Всякий раз когда я сделаю такое открытие, я страшно радуюсь: ведь мы становимся от этого ближе, как бы роднее. Когда и где увидимся? Я горю нетерпением. Долго не видеть тебя – для меня мученье и при том невыносимое. 

Люби меня и думай обо мне. Я вечно с тобой. 
Целую, обнимаю, люблю. 
Твой». 

Чернигов, 1906 г. 

драматург Марко Кропивницкий (1840 - 1910) – письмо к Антонине Маркович

«Голубка моя, Тося! 

О, как я хочу верить в вас. Как хорошо мне и как легко жить с этой верой, дышать этой мыслью. Мне кажется, что вы должны мне дать то маленькое счастье, которого я так долго искал: большого счастья я не возьму за мое маленькое, потому что в этом маленьком для меня целый мир! Этот мир будет охранять рука и сердце моего друга, моей Тоси. 

Тося может разрушить мою иллюзию, и очарование для меня исчезнет навсегда, и надежда канет в вечность! О, если бы это очарование никогда не покидало меня, как я был бы счастлив! Но отчего я боюсь, отчего мои руки дрожат, голова горит, сердце так стучит?.. 

Не хочу и пытаться разрешить это состояние, боюсь ошибиться!.. Не буду задумываться над этими вопросами, чтобы они не смутили меня, чтобы не изменяли расстояния между ударами моего сердца: пусть эти удары неровны, порывисты, то учащенные, то замедляющиеся, но они приятны мне, и пусть они будут продолжительны, бесконечны».

Декабрь, 1880 г.