«Де творчі люди, там всюди конкуренція»: Сергій Мартинюк про Миколаїв, «ФІОЛЕТ», реформи і письменництво

Прочитали: 1002

«ФІОЛЕТ» – український рок-гурт, який розпочав свою діяльність у Луцьку 10 років тому. Саме звідти родом соліст Сергій «Колос» Мартинюк і початковий склад бенду. З того часу, не дивлячись на те, що більшість пісень колективу – це ніжні балади про кохання, кожен концерт проходить в такій емоційній атмосфері, що неможливо втриматися на місці. Саме така історія і сталася у Миколаєві на початку цієї весни. Хлопці привезли чуттєву акустику і вірші, тож їм було байдуже, виступають вони перед двадцятьма людьми, а не перед кількома тисячами – настільки сильна була віддача від глядача.

NikLife пропонує до уваги інтерв’ю із солістом гурту Сергієм Мартинюком. Співак розповів, чим пишається за часи існування гурту, які подарунки йому дарували прихильниці, як він себе почуває у тусовці письменників, до якої нещодавно долучився, а також поділився своїми думками про вибори та нову поліцію.


NL: Гурт «ФІОЛЕТ» існує вже 10 років, з чим ми вас, Сергію, і вітаємо. Чим ви найбільше пишаєтесь за цей час?

C.М.: Найбільше я пишаюся тим, що ми досі існуємо. Команда вже три роки знаходиться у Києві. Коли ми починали, я не думав, що «Фіолет» проіснує так довго. Буквально останні чотири роки я почав все серйозно сприймати. До того це було просто хобі, яким я і мої друзі займалися у вільний час. Ми почали отримувати масу пропозицій від фестивалів, почали знімати кліпі, збирати хороші перегляди та багато-багато чогось іншого, що змусило нас переглянути своє ставлення до цього. Ми почали ставитися до музики не тільки як до кайфу, але і того, чим ти можеш заробляти на життя. Я шалено пишаюсь тим, що «Фіолет» досі існує і розвивається, що ми весь час ставимо для себе нові цілі. І попри те, що ми граємо на великих фестах, збираємо у великих містах великі зали, досі не цураємося грати маленьку акустику, як у Миколаєві. В тому є певна чесність перед собою, перед своїм слухачем. Ми і не думали, що тут прийде багато людей. Ми приїдемо до людей, які стабільно пишуть нам у Instagram: «Коли у Миколаїв? Коли у Миколаїв?». Ну, раз у чотири рази можна і приїхати у Миколаїв із акустикою. Це місто досі залишається для мене таємничим, бо я не зміг його розгадати за всі рази, що я був тут.

NL: Чи гуляли ви містом? Що найбільше запам’яталось?

C.М.: Ми встигали побачити тільки те, що могли побачити через вікно автомобіля, вулиці, Макдональдс. Мені дуже сподобалася центральна вулиця. Вона мені нагадала Луцьк. Там також є пішохідна вулиця імені Лесі Українки. А так, я більше нічого не встиг оцінити, на жаль. Завжди в концертних поїздках, за різними зустрічами, саундчеками, харчуванням, не втигаєш.

NL: Після концерту у Миколаєві ви довго спілкувалися із своїми прихильниками. Якщо не секрет, про що вас питали? Можливо, щось дарували?

C.М.: Медальйони дарували, обереги. Тут не було випадкових людей. Ці всі люди знають прекрасно наші пісні, слідкують за нами. Це страшенно приємно. Запитували одне: «Коли наступного разу і повним складом приїдете?». Третина людей, що була на концерті, розказала нам, що останні три-чотири роки приїжджала на наші концерти в Одесу або в Херсон.

NL: Який подарунок за всю кар’єру від прихильників та прихильниць вам запам’ятався найбільше?

C.М.: Загалом дарували, що хочете. Дівчата дарували від своєї спідньої білизни до маринованих білих грибів з Карпат. Торти, книги, картини. Все, як у Якубовича в «Полі чудес», у цьому старому шоу, так і ми після туру, веземо додому багато чого. Особливо, їжі: кекси, торти.

NL: Вдома не ревнують?

C.М.: Ні. В мене дружина сама творчою діяльністю займається. Вона фотограф. Вона розуміє і специфіку роботи, і сама не ревнива по суті. Вона чітко розуміє мої пріоритети життєві, чому я цим займаюся, і наскільки для мене це важливо. Моя дружина радше партнер у моїй справі, ніж людина, якій нічим зайнятися, яка кожні 5 хвилин телефонує і питає: «Де ти? Де ти? Ти знову п’яний?».

NL: Як ви відпочиваєте? Як виглядає ваш ідеальний вихідний день?

C.М.: За останні декілька років я майже не відпочивав. В мене було кілька виїздів за кордон, було кілька вихідних дней. Але загалом.. Окрім «ФІОЛЕТу» в мене є фестиваль «Бандерштат», яким я 12 років займаюся. Минулого року вийшов мій дебютний роман, якому я також присвятив немало часу. Всю цю зиму я писав новий роман. І в мене був дедлайн – вкластися до початку туру. Він про український рок-н-рол, про життя української групи, про те, що відбувається поза сценою. Правда, про їхнє життя. На основі реального життя, але воно все вигадане. Це психологічний трилер. Ми стараємося дружиною виїхати кудись за Київ, покататися мінімально. Мені елементарно кайф приносить просто сісти з нею в автівку, включити гарну музику і просто десь їхати. Мені це приносить задоволення. Ми намагаємося також і за кордон виїжджати. Минулої осені були у Берліні. Я давно мріяв туди потрапити. Я там офіційно почав працювати над своїм новим романом. Найпанкушніше місто, де я був. Дуже натхненне. На травень ми запланували мандрівку у Грузію. То я там відпочину. Але це буде активний відпочинок. Від такого потім ще потрібно відпочивати. Читаю ще і фільми дивлюся. Це теж своєрідний відпочинок.

NL: Які вам фільми подобаються?

C.М.: У мене є улюблені режисери. Це Алехандро Ін’яріту, Крістофер Нолан частково. Ларс фон Трієр – його особливо люблю попри всю одіозність його останнього фільму «Дім, який побудував Джек». Дарен Аронофськи.

NL: Слідкуєте за розвитком українського кіно?

C.М.: Дивлюся по мірі можливого. Насправді, не так часто, як хотілось би. Мене в Києві постійно запрошують на допрем’єрні покази. Але, потрапляю не на всі, бо часу бракує. З останнього, що з українського сподобалося, це фільм «Припутні». Це такий артхаус. Я взагалі люблю артхаусне кіно, авторське. Українські комедії не дуже пруть з усіма цими Зеленськими і вся інша чепуха тупорила.

NL: До речі, про Зеленського. Яка ваша позиція з приводу виборів 2019 року?

C.М.: Я вчився на політолога та займався громадською діяльністю. Тому в мене дуже активна громадянська позиція. Але зараз я зайняв дещо відсторонену позицію. Я опинився в такій ситуації світоглядовій,  що не бачу в Україні політичних сил або політичного лідера, яким би я міг віддати свій голос. На вибори треба обов’язково йти, своє волевиявлення робити. Але я втомився вибирати з-поміж більшого і меншого гівна якесь меншболісне для України. [...] Але я все одно я чекаю ту політичну силу чи лідера, за якого я радо буду голосувати. Я не є аполітичний по природі своїй. Я просто не готовий за когось з цих людей голосувати.

NL: Чи можливе таке, що в перспективі ви створите власну політсилу?

C.М.: Ні-ні-ні. Ви що? Я не зарікаюся, але я не буду в житті політикою займатися. Для цього потрібен бекграунд. Не хочеться бути просто політиком-популістом і нахапатися поверхневих речей. Треба бути економістом хорошим, господарником. Бути компетентним у якійсь сфері, тягнути мазу і вносити зміні у всьому цьому. У мене немає такого. Хіба що, у питаннях культури. Але, мені здається, що культура знизу будується не так уж і погано. Зверху потрібно, щоб соціальні, економічні, політичні речі хтось взяв в руки і нарешті почав втілювати всі реформи, які десь у нас написані та по факту не втілені.

NL: Які, наприклад?

C.М.: Поліцейська реформа, наприклад. Така ейфорія була у всіх рік-два, навіть менше. Що потім? Переатестували колишніх мусорів, ментів, беркутівців, всю шушеру. Мені цьому бидлу, яке стоїть повзж дорог, коли ми їдемо на автівці, навіть зупинятися не хочеться.

C.М.: А часто зупиняють?

Як і всіх водіїв. Нічого особливо не порушують, але зупиняють. В мене така відраза до цих силових структур, що хочеться фак їм з вікна показувати, цим жирним уродам у формі. Ось що я хочу сказати.

NL: У передвиборчий період пропонували вам виступити в рамках агітаційної кампанії когось із кандидатів у Президенти?

C.М.: В цьому не пропонували. На минулих і позаминулих виборах пропонували. Ми відмовлялися. Я не буду озвучувати, хто. В кілька разів більше гонорар, ніж ми заробляємо на якомусь фестивалі.

NL: Про українське кіно ми поговорили. А як ви ставитесь до сучасної української літератури?

C.М.: Я взагалі слідкую за сучасною українською літературою, починаючи від метрів – Юрія Андруховича, Любки Дереша, Сергія Жадана, Макса Кідрука, закінчуючи більш нішовими авторами, наприклад Галини Павутяк. Вона пише готично-містичну прозу. Я взагалі люблю хорор, люблю Стівена Кінга. Він популярний, його вважають «попсовим», але я все одно вважаю його одним із найкрутіших знавців Західної культури. Кожна його книга, окрім поверхового сюжету, хорору, драми, є зріст соціо-культурного тла Америки 50-их, 60-их, 70-их, 80-их років. А мені Америка тих часів страшенно подобається. Саме в мистецькому плані. Коли я став сам видаватися, я ще прицільніше став слідкувати за українською літературою.

NL: Чи є місце конкуренції в тусовці літераторів?

C.М.: Там, де творчі люди, там всюди є конкуренція. Особливо, коли ти музикант, і ти приходиш у літературну тусовку, тебе не дуже люблять. Але мене це мало обходять, тому що я не для них пишу. В певній мірі, цей дебютний роман я написав для себе. Просто так вийшло, що його видали. Я цього не прагнув. Рукопис потрапив до людини, яка поставила мене перед фактом, що ряд видавництв готовий його видати: «Вибирай». Звісно, вже другий роман я писав більш осмислено. Але і перш за все то для мене був кайф. Бо цю зиму я провів за написанням роману. Це одна із найкращих зим, які були у мене в житті, тільки тому, що я сів за написання твору, в якому я побудував цілу альтернативну реальність, в якій досі живий Девід Боуі, в якій досі живе Кузьма. Де гурт Oasis грає концерт в Україні і багато цікавих таких речей. Це страшенно круто. Найменше, про що я думав, коли писав цей роман, як сприймуть це, хто що подумає. Я найперше кайфував сам. Я дуже ціную, що у мене в житті не зникле оце бажання не робити щось на догоду комусь, а робити те, що тобі приносить задоволення.

NL: Чи є у вас життєві правила?

C.М.: Як таких, немає. Я людина змінних настроїв. Інколи буваю депресивним, інколи неконтрольованим, сангвініком. Але я завжди готов до дискусій та змін. Я не скажу, що це якась фішка. Я просто стараюсь позбутися якихось обмежень у моєму житті. Інколи буває так, що мої погляди за тиждень можуть змінитися. Просто я намагаюся в будь-якій справі максимально глибоко копати і максимально різносторонньо старатись дивитись. Хоча деякі речі можуть виглядати як правила. Я, наприклад, близько 14 років, не вживаю спиртного абсолютно. В цьому немає ні жодних ідеологічних, ні релігійних. Я просто в якийсь момент перестав вживати спиртне. І ось так: «О, я вже рік не вживаю», «О, я вже п’ять не вживаю. Десять?». Музиканти дивуються. У рок-н-рольщиків прийнято вживати для легкого життєвого допінгу. Я себе і так кайфово відчуваю.

Беседовала: Анастасия Михайлова
Фото: NikLife, социальные сети