Що, якби у крамниці можна було купити дитину? Говоримо з письменницею Анною Софіною про її книгу

Прочитали: 3482

Гортаючи стрічку новин, нерідко можна побачити жахливі повідомлення про те, як мати позбавила життя свою маленьку дитину, залишивши немовля на вулиці чи у смітнику, викинувши у холодну воду чи порізавши тільце ножицями. Не менше історій і про домашнє насильство та серйозні непорозуміння між батьками та дітьми, що призводять до психічних розладів; гештальтів, що заважають жити, та різноманітних злочинів, в першу чергу на побутовому рівні. 

Все це випливає, в тому числі, з проблеми несвідомого батьківства. А якраз про відповідальність бути батьками – книга миколаївської письменниці Анни Софіної «Лавка продажу дітей», яка отримала спецвідзнаку від літопису «Час і події» міста Чикаго на конкурсі «Коронація слова – 2020» та зараз виходить друком. Її дія відбувається в утопічному містечку, де дітей можна купувати в магазинах. Проте чи класна така можливість?

NikLife поспілкувався з авторкою твору про рукопис, взаємовідносини «батьки-дитина» у перспективі їхнього знецінення, творчі моменти та Миколаїв у стилі Дена Брауна.


NL: Анно, розкажіть, з чого ви починали.

А.С: Я писала від самого дитинства, але це ніколи не сприймалось як талант чи можлива професія. Мені здавалось [в принципі, як і зараз], що так може кожен. Вже в декретній відпустці, мені як людині, котра звикла до роботи спілкування, не вистачало суто свого. Я почала писати казочки для доньки, а потім долучатися до творчих марафонів, отримуючи багато приємних відгуків. Це спонукало пробувати далі і далі. Почала проходити навчальні лекції, адже в мене немає освіти ні філолога, ні журналіста. Зазвичай у письменництво приходять з цих професій, а я медсестра за освітою. 2017 року почула про американський марафон, де пропонують за місяць написати новелу на 50 тисяч слів. 

Кожного дня потрібно виконувати свою норму. Американці, які пройшли цей марафон, отримували підтримку від видавництва. А ми, всі інші, могли просто брати участь і потім отримати електронний лист із грамотою, де написано «Вау, ти молодець». На той момент це вже було велике досягнення.  Я була впевнена, що я не напишу 50 тисяч слів. Тому що одна справа – казочка розміром у пост в Instagram, а інша справа – повноцінний роман. Було хвилююче відчуття, коли я потім отримала цю грамоту. Гадала: «Боже, все. Це вершина, досягнення всього мого життя». Хоча, по суті, звичайний папірець, та ще й не справжній, а електронний. 

І саме цей рукопис, тоді написанний, перше саме його я і відправила на конкурс «Коронація слова» минулого року. Відправила без жодних надій і сподівань, бо розуміла, що не часто перший рукопис відразу отримує якусь відзнаку. Коли ж мені зателефонували, я і забула, що туди відправила та під яким псевдонімом. До останнього думала, що вони помилилися, аж поки вже на онлайн-трансляції не показали моє фото.

NL: Про що ваш рукопис?

А.С: Це пригодницька фантастика, антиутопія. Вона про закрите місто постапокаліптичного майбутнього, в якому все супер-класно, немає взагалі злочинності, всі працюють, всі мають де жити, все чудово. Проте, в ньому жінки не можуть завагітніти, не можуть мати дітей. А так як місто піклується про своїх містян, знайшли вихід – штучно вирощувати дітей і продавати їх у магазині. Туди заходишь, а на полицях лежать немовлята на різний підбір: хочешь собі творчу дитину – купи, хочешь з математичним складом розуму – будь ласка. Діти на будь-які гроші, на будь-який смак. 

Але в утопічному світі завжди є якась таємниця. І ця новела дуже цікава тим, що різні теми чіпляють різних людей. Мене як мати триггерить тема батьківства, тема того, наскільки знецінюється поняття мати-дитина, коли ти її можеш просто піти купити. Проте це не єдине питання, що піднімається у творі. У моменти, коли немовби ми заглядаємо у вікна будинків і бачимо фрагменти щасливі моменти сімей, які купили дитину, думаємо, – начебто в цій лавці не має нічого поганого. Але можуть трапитися жахливі речі. І в принципі висновки робить кожен сам для себе, я показую обидві сторони, а вже читач обирає для себе. Для когось це просто пригодницька історія з розслідуваннями та екшном. Для когось це про те, що, як ідеальна картинка може не відповідати реальності.

Назва книги – «Лавка продажу дітей». Насправді, це не єдиний рукопис. Проте саме вона отримала відзнаку і мої друзі просили не тягнути інтригу. Так як вона почала викликати інтерес, треба її надрукувати і потім вже далі подивимося. Ми відправили з пані Іриною (Гудим – видавницею) рукопис у міську програму «Культура». Було куплено 50 книг для бібліотек. Зараз вже додруковую за власні кошти ще певну кількість, оголосила передпродаж.

NL: Скільки часу пройшло від того, як у вас зародилася ідея про «Лавку» і до сьогоднішнього моменту? 

А.С: Три роки пройшло. Я вирішила, що я хочу спробувати себе в тому марафоні і почала думати, про що я можу написати. Спочатку думала, що можливо це буде збірка казок. А потім ми з донькою Сонею гуляли, і одна жіночка до неї почала чіплятися, як от мабуть у кожного було. Питала: «Коли твої мама і тато куплять тобі братика чи сестричку в магазині?». Це речення, мені здається, чули всі, а в той момент воно чомусь мене сильноь зачепило. Я думаю: «Боже, коли ж люди вже навчаться поважати чужі межі і взагалі яка вам різниця?». А потім, коли мене трохи попустило, я подумала: «Стоп, ну а якби реально був такий магазин? От я б туди пішла чи не пішла?». Я починаю розвивати цю тему і розумію, що можу про це написати і це обіграти, показуючи всі сторони наявності такого магазину. В принципі, ідею я виношувала місяць, місяць писала рукопис, потім два роки редагувала тому, що відгуки були неоднозначні. І зараз особливо хвилююче надсилати книги, хто як сприйме. 

NL: Ви вже стикалися з хейтом?

А.С: Деякі кажуть, що я легковажно ставлюся до проблеми реального продажу дітей. Я ні в якому разі не кажу, що це класно. Це взагалі інший світ, так пишуться романи гіперболізовано стосовно якихось тем. Тому, звісно, я не знецінюю проблему торгівлі людьми, не виступаю у творі «проти» чи «за» репродуктивну медицину та не підтримую чи навпаки аборти та інші питання, що стосуються дітей та батьківства. Я тільки кажу, що батьківство має бути відповідальним та свідомим.

Це про те, «наскільки ти готовий бути батьком чи матір'ю?». Дуже часто люди якось думають: «Ой, я так хочу народити дитину». А потім народжують і не знають що з нею робити, думають: «Боже, в мене раніше таке цікаве життя було, а от зараз я сиджу, а воно чогось реве, а чого – сказати не може». Хаос, паніка. Я це пережила, але деякі люди набагато гостріше це відчувають. І от ця готовність і розуміння того, що таке взагалі мати дитину – це дуже важливий момент, як на мене. До цього я і привертаю увагу, але подавши все це в трошки такому перебільшенні.

NL: Якою ви бачите аудиторію для цієї книги?

А.С: Дуже широкою, насправді. Вона і для підлітків, тому що всі підлітки – це потенційні батьки, і не все те, що здається класним їм з першого погляду таким може видаватися далі. І для батьків, особливо для молодих, це можливість подивитися на увесь цей процес зі сторони. І старше покоління зможе зацікавитися шансом переглянути своє минуле. Особливо, люди, які втратили дитину чи мали досвід абортів. Можливо, правда, не всім чоловікам «зайде», бо у них трошки інший підхід до книг. 

NL: Коли ми говоримо про свідоме батьківство, тема абортів не може не з’явитися у бесіді. Ви категоричні у підході до цього питання?

А.С: Це непросто питання, ви розумієте. З одного боку це страшно: хотілося би, щоб цього не було зовсім. Але з іншого боку: коли народжують і кидають десь в інтернатах, чи коли не слідкують за вагітністю, народжують інвалідів і кидають також, дитина просто приречена на існування без опіки та любові – я не розумію нащо так робити. Мені здається, що це ще жорстокіше. 

NL: Ваша сім'я впливає на вашу творчість?

А.С: Вони дотичні до всього. Моя мама – моя головна коректорка. Її досвід роботи у школі вчителькою тепер нам дуже знадобився, і всі питання щодо ком, закінчень і так далі, де я можу «налажати», вона мені з легкої подачі допомагає виправити. Моя донька – мій головний мотиватор рухатися уперед, особливо, коли вона каже «Мама, я теж от коли виросту стану письменницею». Я розумію, що вона мною пишається, і для неї це приклад досягати вершин. До речі, назву на обкладинці написано її рукою, в нас автентичний шрифт. Чоловік мене підтримує. Він взагалі дуже м'який і каже: «Якщо тобі класно, то роби». 

Звісно, можливо їм не завжди подобається, що на момент написання рукопису я можу трохи випадати с життя. Але вся сім'я мене підтримує, дозволяє творити. Три роки тому вони цього не зовсім розуміли, але це сприймалося як хобі: «Ну хочешь, ну пиши». Але такого захоплення не було. Після «Коронації», вони подивилися по-новому, і мабуть вперше подумали, що це може бути професією. Зараз є підтримка і від тата і від брата, від усіх. Це дуже надихає.

NL: Опишіть свою робочу обстановку.

А.С: Для мене найважливіший момент – тиша. Не розумію, коли кажуть, що пишуть на березі моря чи у лісі. Мене би хвилі чи птахи відволікали, мені треба, щоб було тихо. Тому, якщо всі мої в школі чи на роботі, я пишу зранку. Зараз у період дистанційних навчання та праці, всі вдома, пишу вночі. Чашка кави, і пів ночі спокійно можно писати. В більшості випадків пишу саме вночі через те, що ніхто не відволікає, вже ніхто не пише в мессенджерах і заводить якусь цікаву розмову, на яку страшно хочеться відволіктись. Немає домашньої роботи, спокійно пишешь, поринаєш у свій світ і все класно. 

NL: Щодо інших творів, які вони? Про що?

А.С: Є цікавий, про наш Миколаїв у стилі Дена Брауна, з масонами, символізмом і так далі. Випадково в Facebook побачила допис стосовно будинку Кенігсберга, що там чули дитячі голоси. Мене тоді це зачепило і вирішила поцікавитися, що в нас в Миколаєві є цікавого. Спитала у подружки в краєзнавчому відділі бібліотеки, а вона каже, що так можна роками порпатися, адже в Миколаєві стільки всього.  Це захоплює насправді тому, що «що наш такий звичайний, дещо страшненький Миколаїв, і таке мав». Тоді в мене не було ідеї книги. Я просто зрозуміла, що це цікаво. Але коли я почала шукати, читати, скільки в нас всього цікавого, зрозуміла, що я тут живу більшу частину свого життя і про це нічого не знаю. І я подумала ні, так не годиться. Треба розповісти людям, і, можливо, хтось прочитає і трохи полюбить наше місто більше і захоче зробить його трошки кращим. Знову завуалювала це все в пригодницьку історію, але вже реальну, якщо ми не говоримо про всі ці таємничі організації і містичні речі. Я доволі швидко написало той рукопис за місяці два, три. Залишилось тільки знайти можливість надрукувати, дати прочитати кожному миколаївцю, і нехай він вийде і подивиться на місто іншими очима. 

Окрім того, на початку грудня ми з іншими авторками випустили збірку казок. Дівчата з усієї України і навіть з українкою, яка живе в Польщі спілкувалися в Instagram, і в них виникла ідея зробити збірку казок. Дуже вдала, до речі. Тому що розійшовся тираж доволі швидко перед новорічними святами. Зараз казки пишу менше, в тих випадках якщо перед сном Соні можу якусь вигадати і записати. Але я не роблю на них акцент. Надсилаю в журнали, на конкурси. Не заробляю на них, не отримую ніяких грошей, просто пишу дітям, нехай читають. 

А вже що стосується дорослої прози, то тут я в пошуках своїх жанрів, але я точно не напишу любовні романи. І не посягаю поки що на детективи, мені здається, що треба спочатку трохи там треба знати процесс роботи, а брехати не хочеться. По суті фантастика – це також казка для дорослих. Все, що ти не знаєш, ти можеш придумати: якщо тобі потрібно щоб герой полетів десь там в космос – легко, зорельоти якісь замість маршруток – запросто.

NL: Як взагалі відбувається взаємодія письменників із видавництвом?

А.С: Ти завершуєш рукопис, редагуєш, коли вважаєш, що він більш-менш гідний для показу, починаєш розсилку у видавництва. Пишущих зараз дуже багато, і в більшості випадків ти не отримуєш ніякої відповіді взагалі. Чи вони пишуть щось, типу рукопис хороший, але це не наш профіль. І тут важливо розуміти, кому ти надсилаєш свою роботу. Якщо ти ділишся фантастикой з видавництвом, яке друкує тільки навчальну літературу чи детективи там, то зрозуміло, що скоріше за все ти там отримуєш відмову. Тому треба моніторити видавництва, що друкують в схожому жанрі і потім надсилати. Зараз ось трошки складна ситуація з карантином, у зв’язку з тим, що продажі впали. Видавництва деякі навіть заморозили усі свої проекти і чекають трохи кращого часу. 

Як сталось із рукописом «Лавка продажу дітей»? Чому я зараз вже погодилася надрукувати певну кількість самвидавом? Тому, що в одному видавництві мені після конкурсу написали, що їхні представники були в журі та читали його на конкурсі, їм дуже сподобався, але в них немає грошей, і вони можуть поставити мене на чергу через три-чотири роки. Це було приємно, але це трошки довго.

NL: Дуже дорого сьогодні друкувати книгу?

А.С: Якщо самвидавом, то дуже дорого. Ціна меншає від кількості в тисячу екземплярів. Чим більше, тим стає менша собівартість, і ти можеш її продавати вже за більш доступною для читача ціною. А коли ти друкуєш сто книжок, то ціна кусюча. І я дякую усім своїм друзям і підписникам, які підтримали цю ініціативу – хоча б якась кількість книжок вже вийде в світ, а там можливо якесь видавництво все-таки знайде в себе якісь приховані можливості і надрукує її раніше, ніж через 3-4 роки. 

NL: Дійсно, дуже важко довести до завершення творчу роботу, аби вона перетворилася у книгу.

А.С: Знаєте, за кордоном дуже популярні літературні агенти, і вони не коштують, як нирка твого суженого, і можуть собі дозволити допомогу. Там набагато простіше, тому що людина може писати і торкатися усіх питань поверхнево, їй є з ким розділити увесь цей тягар. 

У нас літературні агенти непопулярні, є кілька агенцій вже зараз, але вони поки що дорогі. Наскільки я знаю, туди звертаються українці, які живуть за кордоном. Для них вартість послуг більш доступна, ніж для нас, і їм не треба приїздити сюда на Батьківщину, коли є людина, яка займається цими питаннями. У нас все так не певно, і всі ці речі забирають дуже багато сил і мотивації. 

NL: І повертаючись до теми недолюбленості Миколаєва, хочеться наостанок запитати, чи подобається вам жити в Миколаєві?

А.С: Мені подобається жити в Миколаєві. Мені не подобається жити поруч із деякими миколаївцями. Хоча і в Миколаєві дуже багато класних людей, талановитих, цікавих, відкритих. Мені щастить таких зустрічати. Якось до себе притягую таких. Але разом з тим я можу погодитися, що вистачає і не дуже приємних. Можна було б трошки попрацювати над культурним вихованням людей. Хоча мені здається, що навіть культурне виховання не допоможе, тільки жорсткі штрафи і покарання. Також потрібно ввести популяризацію того, що своє потрібно любити. Як в деяких європейських містечках, де мер оголошує конкурс на кращий будинок і всі люди стараються, прикрашають, висаджують квіти. І це мотивує. Ви уявляєте, яке б нас було місто? 

Будем сподіватися на молоде покоління, вони такі цікаві, такі вільні. Вони вміють досягати свого, і я роблю на них ставку.

Спілкувалась: Анастасія Михайлова
Фото: Instagram – Анна Софіна