«Искусство требует жертв! Давайте! Пашем!»: інтерв'ю з «диктатором» українського театру Миколою Берсоном

Прочитали: 3688

Життя коротке, а мистецтво – вічне, особливо якщо мова йде про театр. Кожна вистава унікальна і неповторна, адже актори не просто грають, а проживають життя своїх персонажів на сцені перед глядачами. 

Миколаївцям пощастило, адже майже сторіччя вони мають змогу подорожувати в часі разом з персонажами улюблених історій, які оживають на сцені Миколаївського національного академічного українського театру драми та музичної комедії. За цей час було зіграно тисячі вистав, яким аплодували мільйони глядачів. 

Сучасна історія українського театру почалась 33 роки тому, коли директором було призначено Миколу Берсона. Йому дісталося напівзруйноване приміщення, яке двічі палало у вогні. Повноцінної трупи також не було, а репетирували актори практично на згарищі. Тоді ніхто і повірити не міг, що на базі українського театру з’явиться «Академія пані Куліси», згодом він отримає статус академічного і нещодавно – національного. Звичайно, все це сталося не за один день. Були свої труднощі та перемоги, і завдяки цьому сучасники можуть відвідати найдомашніший театр в Україні. Кожна вистава викликає захоплення, аншлаг та овації вдячних глядачів. 

Батьком сучасного національного українського театру у Миколаєві без перебільшення можна вважати Миколу Берсона. Він рідко спілкується з пресою на особисті теми, а ще рідше дає інтерв'ю. Хоча про нього, як керівника, доволі часто пліткують. Зі сторони може здатися, що він дуже жорсткий зі своїми підлеглими, адже все тримає під контролем.   

В ексклюзивному інтерв'ю NikLife вдалось розвінчати або підтвердити цілий ряд поширених думок про маестро Миколу Берсона:

— Диктатор, що забороняє акторам зніматись в кіно; 
— Чим лоскоче собі нерви директор укрдраму; 
— Академія пана Берсона чи пані Куліси; 
— Чому отримання статусу національного засмутило керівника;
— Що пов’язує Берсона з Чайкою, Савченко та Кінахом;
— Вистави про Януковича, корупцію та мовний закон;
— Насилля та секс на сцені, чому у героїні «в церкві впали трусики»; 
— Що відчуває митець, коли театр порожніє. 


Театр — це хобі, робота і життя — це все!

NL: В усі часи театр був центром культурного життя. Що сьогодні для вас та для міста означає Миколаївський національний академічний театр драми та музичної комедії? 

М.Б.: В моєму серці і моєму житті — це і робота, і хобі. Якщо нескромно казати, мій витвір. Я прийшов, 14 років відпрацювавши в селі, від завідуючого клуба до виконуючого голови колгоспу. Коли настав момент йти до міста, мені пропонували цікаву роботу і в російському театрі, і в філармонії, але я вибрав український театр. Його приміщення не було взагалі, він був після пожежі. Мені захотілось випробувати свої сили. Знаєте, на що ти здатен, що ти вмієш, як ти зробиш. Не йти в колектив, який має вже якісь здобутки, щось зробив. Це був невеликий творчий колектив, але дуже роботящий, дуже порядний. Вони постійно були на гастролях, у них не було місця для репетицій, приміщення не було. Не дуже, якось, хотілось керівництву області швидко здавати цей театр і зробити, тому він створювався методом народного будівництва. А це, ви ж знаєте, коли всі відповідають і ніхто не відповідає за це все. Я прийняв цей театр. Я будував його разом з колегами, з поміччю влади, майже з нуля після пожежі. Тому, він як дитина моя. Я йду по театру і відчуваю цей запах. Я побачу, як щось лежить на підлозі — я підніму, якась пилинка, будь що. Він вистражданий, будемо відверто казати. Саме тому він особливе місце займає у моїй душі. Він — це хобі, робота і життя — все. 

Що для нашого міста? Він поступово крок за кроком ставав своїм. Багато було гостей в театрі різних. Серед всіх був Іван Михайлович Дзюба (другий Міністр культури України, — NL). Я вважаю Ліну Костенко і Дзюбу совістю нашої нації. Дуже порядна людина, він тричі був Міністром. Він якось виходив під час заходів, йому треба було на потяг, і стояли журналісти біля дверей. Вони завжди питають щось і цього разу: «Як вам театр?». А він каже: «Знаєте, я бачив дуже багато театрів різних, великих, красивих, але цей самий домашній театр, який я бачив за своє життя». Це найвища оцінка, яку я почув. Можна бути академічним, національним, але статус такого домашнього театру як для акторів, так і для глядачів. Тому вже протягом 27 років я зустрічаю глядачів. Знаете, якщо відверто, трішки вже втомився стояти зустрічати, але я роблю це. Приходять друзі, глядачі, постійні і нові, але вони приходять і це для нас гості. В свій домашній театр вони приходять, і це відчуття дуже важливе. Тому, що б ми не робили, робимо так. Починаючи від гардеробу, буфету, інтер'єру, щоб він був домашнім, щоб відчувалось тепло, запах кави, інтер'єр був цікавим і було зручно для нашого глядача, починаючи від програмки, гардеробу і тому подібне. 

NL: Чи багато відомих миколаївців можуть похвалитися тим, що відвідували театр з дитинства?

М.Б.: Вже не одне покоління виховалось на цьому театрі. Я думаю, він не образиться: я пам'ятаю, як був маленьким Тарас Кремінь. Дмитро Дмитрович, якого ми обожнюємо, велика для нас людина і його портрет висить у нас разом з класиками. Він приходив і я казав: «А Тарасіка чого не привели?». Він і сам (Тарас Кремінь, — NL) каже: «Я раніше школи пішов до театру». Це – приклад більш яскравий, просто знакова людина. Багато хто зараз розповідає: «А ми приходили раніше, ми виховувались». Нещодавно був День міста і наш губернатор Віталій Кім стояв, мені було дуже приємно, розповідав: «Я ходив в театр будучи в гімназії. Потім моя мама стояла в чергах купувала квитки, а потім моя дружина». Мені було приємно, що освічена, культурна людина і такий досвідчений керівник області теж ходив в театр і ходить не цурається. Це теж показник. 

Так і з багатьма нашими глядачами. Протягом 25 років театр працює на 100% аншлагах. А головне інше, після локдауну ми запрацювали і ця мала сцена, а глядачі йдуть і кажуть: «Зі святом! Ми так скучали! Нам так хочеться!». І ось це відчуття неймовірне — це ейфорія, своєрідний наркотик для нас — емоції наших людей, які зараз приходять. 

Архівні знімки Миколи Берсона у різні роки


 Гра, яка лоскотить нерви

NL: Ви керуєте театром вже 33 роки — практично півжиття. Ви пам’ятаєте той найперший день, коли прийшли на посаду? Що ви відчували, яке було ваше перше рішення, які цілі ставили собі? 

М.Б.: Було дуже страшно. По-перше, все-таки 14 років в селі, і хоч освіта актора, режисера, але 14 років в селі – від завклуба до виконуючого обов'язки голови колгоспу. Я вже прийшов Заслуженим працівником культури — це вже щось було. Мене призначили. Призначає управління, погоджує Міністр і тоді ще була номенклатура обкому партії. Я пройшов всі ці рівні, а потім прийшов на колектив. Тільки одне приміщення, яке збереглось і воно було в занедбаному стані. Зал маленький, в якому сиділи актори, і вони трішки скептично на мене дивились: «Ну прийшов, ну хтось там, що він зробить?!». І я їм кажу: «Мене призначено, але я кажу вам так, якщо зараз ви не проголосуєте за мене (ще тоді не було такого, щоб колектив вибирав), і хоча б 20% буде проти, то я не піду на цю посаду. Вирішуйте, але все що можу, я буду робити, щоб ми з вами справилися». 

І бачив перед собою Черьомушева, якого я в дитинстві обожнював і його любила вся область, все село, він грав Стецька. Сиділа Елеонора Грибкова, яка в школі в мене викладала. Я в драматичному гуртку грав «цветик-семицветик» — головного героя в 4 класі. І ось ці люди, яких я обожнював, вони сиділи переді мною, і я керівник. Там десь я дуже хвилювався, хоча і розумів, що треба бути керівником і тому подібне. Після цього кожен рік я грався в таку гру. Я виходив до колективу і казав: «Якщо 10% буде проти (причому, таємне голосування «в темную» і всім роздавалися «так» чи «ні»), щоб я працював...». Мені, навіть достатньо було 10%, щоб я пішов з театру. Це було протягом 5-7 років. Потім головний режисер каже: «Що ви граєтесь в цю гру? Що це таке? Навіщо? Нам нічого доказувати не треба». Ну мені так хотілось, може десь трішки гра, яка лоскоче нерви, і я припинив. Дуже приємно, що за весь цей час були різні люди, хтось краще приймав, хтось гірше, але жодного разу не було «чорної кулі». Мені було страшно, я вам чесно кажу. Я коли тремтів спочатку, подумаєш 10 чи 20%, а потім трішечки сльози були на очах. 

NL: В той момент ви очікували, що так надовго затримаєтесь на цій посаді? Можливо, у вас були якісь інші варіанти чи прагнення. 

М.Б.: Ні, мені хотілось працювати сьогодні. Я думав про завтрашній день театру, але не про свій завтрашній день. Я відверто кажу, мені соромитись нема чого. Я і зараз не думаю, не хочу думати про себе, як там буде, що там буде як з людиною. Все, що можна, я віддаю театру. Так, трішки сердце — два шунта, дві плями на серці, два стента. Може, краще було б працювати тихіше, спокійніше, але не можу і не хочу. 

Дуже багато чого навчило село — людяності, роботящості. Всі вже знають мою присказку, там прості люди отримуючи нагороду казали: «Дякуємо! Відпрацюємо!». Вони не вміли казати промов, отримуючи нагороди. І я, отримуючи нагороди, так само. Одна була міжнародна нагорода, багато їх видумується, «Видатна зірка України цвіту» і мене викликали в Київ. Нагороджували видатних людей, акторів, і всі вони проголошували промови. Мене викликали, в мене нагорода №35, вона надається українцям Канади, Америки, України за особливі заслуги. Викликали мене і я виходжу, мені вручають нагороду і дають мікрофон, а я говорю: «Дякую! Відпрацюю». І зал просто вибухнув оплесками. А знаєте чому? Всі виходили і починали щось багато розмовляти. Ось цю нагороду мені вона (Ада Роговцева, — NL) вручала. Отримуючи будь-яку нагороду я кажу: «Дякую! Відпрацюю». І для мене це не слова. Для мене нагорода — поштовх і відповідальність далі працювати. Я так привчаю і акторів. Отримали Руденко, до цього Чирва, Заслуженого артиста. Я кажу: «Так! Мені байдуже, що ви – Заслужені артисти. Ось тепер доводьте, що ви заслужені артисти!». Так і я. Останню нагороду вручав губернатор — «30 років Незалежності» і я кажу «Дякую! Відпрацюю». Він каже: «Так ви ж вже відпрацювали». А я кажу: «Ні, ні, ні!». Нагорода потребує, щоб відпрацювати.   

 Можливо, мені треба бути менш емоційним! 

NL: Три десятиріччя — це великий термін. Якими своїми досягненнями на посаді ви пишаєтесь і які випробування довелось пережити, тому що вам дісталися в управління практично руїни. 

М.Б.: Досягнення – це те, що протягом цих 33 років отримали перші в Україні статус «академічний» і статус «національний». Вся ця робота без піни. Я дуже не люблю піар. Я не дуже люблю давати інтерв'ю і тому подібне. Я хочу працювати! Раніше журналісти дуже ображались і казали: «Ось, ви зазнались». Ні! В мене повні зали і цього мені достатньо. Люди відображають ріст театру і його потребу для міста, а не якісь гасла. 

Я заходжу на інші сайти театрів, бачу — прем'єра, а продано 100 квитків. Ось і все. А навіщо тоді тобі дають гроші платники податків? Для мене це головне — працювати і робити, а не піар. Нам кажуть, що зараз інтернет, і ви повинні сайти робити і ми робимо. Люди добрі, кожен рік 11-12 премьер, у нас повні зали, ми працюємо в різних жанрах: комедія, трагедія, для дітей і тому подібне. Ми створюємо цікавий інтер’єр, робимо різні свята, у нас цікаві творчі концертні програми. Ось наш труд! Чому ми повинні ще щось робити?! Ми не клуб, ми не музей — ми театр! І наш продукт, сама продукт, це вистава. 

Коли я 15 років тому сказав, що театр — це продукт, то сиділи академікі всілякі: «Як це? Ми — мистецтво». А я кажу — ні! Ми – мистецтво, але мистецтво видає продукт. Рафаель, Мікеланджело, Чайковський, всі видавали продукт — це небесний, може, продукт, але продукт за який отримували гроші, який коштує щось більше чи менше. А зараз всі кажуть театральний продукт, творчий продукт. Наш театр завжди йшов попереду не Миколаєва, а мистецтва. Ми першими перейшли на госпрозрахунок, ми перші працювали в нових умовах, ми перші запровадили устав театра і моральний кодекс, ми перші отримали статус академічного. Ми багато чого зробили першими. Ми першими стали робити прологи в концертах, а потім нас запросили в Києві їх робити. Ми перші зробили звіт всієї області під егідою нашого театру. Ми двічі, тричі були на перших рядах. Оце наша робота і наш вклад за те, що нам платят гроші і ми витрачаємо гроші платників податків. Ми не можемо багато заробляти, тому що ми будемо робити це за рахунок наших глядачів, а театр — це перша необхідність. Людина спілкується з інтернетом, з кінотеатром, телевізором, а тут живе спілкування. Тому тут повинен бути пріоритет якийсь. 

А проблеми, вони завжди були і будуть, просто треба розуміти. Якщо я раніше йшов, кричав, брав за бартки, вмовляв, ставав на коліна і кричав: «Допоможіть з квартирами»… Я розумію — зараз перш за все переселенці, воїни. Я не розумію, як іти і вимагати нам, коли комусь треба не менше, ніж нам. Не розумію, коли вимагати «дайте більше, більше, більше грошей». Я розумію цей «пиріг» і певні речі. Хоча хочеться більшого і нам може не вистачати. Ось ці речі, умови для проживання для людей, якісь інші теми з меценатами. В свій час зробили не спонсорів, а попечительську раду, як в Канаді. Це був Хабаров —  начальник морського порту, це була «Сандора» — Сипко, порти наші морські, великі заклади і вони трішки допомагали. Зараз всі гроші йдуть на COVID, вони віддають волонтерам гроші. Зараз це трішки соромно. В свій час допомагав термінал Фалько, двічі допомагав театру і ми дуже вдячні йому. Мені кажуть: «Залучайте гроші спонсорів». Яких? Ці спонсори, якщо мають якісь кошти, то віддають волонтерам на війну, на COVID. У нас теж велика папка листів безкоштовного відвідування театру. По закону — це останній четвер місяця при наявності вільних місць, а в нас їх ніколи немає. І все-таки ми знаходимо можливість давати допомогу  — кожен раз 6-10 запрошень на вистави ми даємо цим різним організаціям. Хоча, вони повинні шукати гроші спонсорів, щоб купувати квитки. 

NL: Якби ви зараз могли здійснити подорож у часі і дати кілька порад самому собі, щойно призначеному на посаду, що б це було? Можливо, застерегли від якихось помилок?

М.Б.: Та ні, ну помилок було багато. А як йти шляхом і не робити помилки? Це, звичайно, було! Можливо, бути менш емоційним! Оце іноді захлестує. В свій час я так інфаркт на ногах переніс, тому що зайві емоції треба стримувати. Я багато вистав дивився стоячи біля колони —  років 20. Крім того, що кожен вечір зустрічати гостей. Це потрібно було для акторів. Вони знали, що я дивлюсь, і тримали ось цю планку. Це потім дало подушку і звичку працювати на всі 100%. Треба було чи не треба — це сперечатися можна було. Може це і зайве.

Я люблю фізику в тому плані, що закони фізики кажуть: «сила дії дорівнює силі протидії». А особливо я люблю закон збереження енергії. Трішечки зайвої енергії, може, витрачав на емоції. А можливо можна було ще щось додатково зробити, може щось краще зробити. Щоб жалкувати? Ні! Не жалкую!

Мене мій вчитель Рябошапка Микола Миколайович [багато він мені дав] вчив спостерігати і глядіти вперед. І ось 27 років працює студія «Академія пані Куліси». Я її створив тоді, коли театру не було, я будував. І вийшла стаття в газеті «Вечірній Миколаїв» з такою критикою: «Замість того, щоб будувати театр, мрійник, він створює студію». А в театр ніхто не хотів іти, акторів не було. Я приїздив у Дніпропетровськ, і на мене дивились, як на сироту. Хто в цей театр піде? Миколаїв — театр розвалений, театру немає, в хорі одна людина, в театрі одна людина. Я думаю, поки будую, створю! Хотіли назвати «Академія пана Берсона» — це завліт була Лізавета, вона зараз в Канаді, в Америці: «Ну давайте, ви ж придумали, і буде «Академія пана Берсона». А я кажу: «Та ні!». Зараз я може б сказав: «Гаразд!». А тоді я тільки починав і сказав, що це дуже нескромно. Що скажуть? Прийшов, будує театр і «Академія пана Берсона». Ні! «Академія пані Куліси»! І так воно і залишилося. 

Мені не хочеться піни. Більшість моїх колег – генеральні директори. От Херсонський колега — генеральний директор-художній керівник, а складу трішки менше, ніж у мене. Це для мене смішно. Красиво звучить «генеральний директор-художній керівник, народний артист». Ну це смішно. Пішли далі: президент палати, генеральний директор — це така махіна повинна бути, що там багато чого є. А директор є директор. Директор-художній керівник — це справедливо. Весь час я був директором до цих контрактів, але і був художнім керівником — голова худради. Я все одно все це робив. Просто через дефіс це пишеться директор-художній керівник. Мій вчитель Рябошапка вчив: «Дитино, ось це вогонь, вода — дуже легко пройти. А мідні труби дуже важко. Ось там більшість і гине». І для мене це завжди був якийсь дзвіночок. Не вважай себе кращим — буде хтось кращий, не вважай себе талановитим — буде хтось талановитіший. Я з задоволенням вчусь і у молоді нашої, вона дотепна, вона цікава. Я з ними сперечаюсь, обговорюю, я до них прислухаюсь і мені це подобається. Мені подобалось викладати —  я доцент. Отримав сертифікат доцента, але просто не вистачає часу. Знову закон збереження енергії. Треба займатись одним. Жаліти нема про що. А ось менш емоційним, може й серце міцніше було б і нерви, і все. В нас така робота. 

Є такі слова у Острового, дуже подобається: 

Удивись. Поклонись таланту.
Погрузись в обаянье это.
Но одно навсегда запомни:
Берегись погружаться весь.
Тот, кто это однажды сделал,
Кто входил с головою в чудо,
Тот тонул. Навсегда. Навечно.
Ведь искусство требует жертв…

Тому і кажуть, що в театрі і в армії не працюють, а служать. Їм я завжди кажу: «Ведь искусство требует жертв! Давайте! Пашем!».  

NL: У вашому професійному і особистому доробку десятки нагород від установ різного рівня: подяки Кабміну, ордени, звання Народного артиста. Ви тричі ставали містянином року Миколаєва, у 2007 році нагороду отримали в номінації «Відродження театрів». Вам як керівнику ці фактори допомагали комунікувати з владою та досягати мети? Адже саме за вашого керівництва театр отримав статус академічного, а нині – і національного. 

М.Б.: Я повний кавалер орденів «За заслуги», лауреат премії Островського, місцевих авторів, людина року тричі. Найкрасивіші та найважливіші — це «Людина року» і «Почесний громадянин міста Миколаєва». Якщо порівнювати, то вони для мене найважливіші. Я Заслужений працівник культури, Заслужений діяч мистецтв, Народний артист України. Жоден мій колега не має, а я одного разу був найкращим директором України. Я жодного разу не одягав нагороди. Там такі цяцьки і на шию, а я жодного разу не одягав. Я їх не надягаю. Найкраще для мене «Людина року» і «Почесний громадянин Миколаєва». Вони дають авторитет колективу, перш за все, авторитет театру, ну а я все-таки керівник цього театру. Я кажу і мене так навчили: все погане — це від тебе, а хороше — колективна праця. І це десь вірно, так завжди керівник повинен робити, тому що він вирішує, якщо щось не те — це майже його провина. А якщо зробили, то всі навкруги зробили, не я один працюю. Вони в мене просто ластівочки. 

Є колективи, можливо більш талановиті, – кажу відверто, це ж така справа. Але те, що вони самі роботящі і може кращих в Україні немає, тому що вони працюють, кожна вистава — це всі відмічають — така енергетика. Вони все віддають залу, вони не працюють так, як багато акторів. На фестивалях ще працюють. А потім йде чергова вистава і він виходить втомнений трошечки. А вони працюють, навіть хворіють, щось болить. У балета, вони позавчора прийшли і кажуть: «Микола Семенович, аптечку нам поповніть, потрібно більше шприців». У них ці уколи знеболюючі. Виходить зі сцени, щось потягнув, і він зразу на сцену іде. Вони роботящі у мене. Вокалісти і драматичні, тому всі навколо бачать. 

Після отримання національного мені десь навіть трошки сумно стало...

NL: Як змінилося життя i функцiонування театру пiсля отримання статусу національного? 

М.Б.: Нічого не змінилося, тільки більша відповідальність, а грубо кажучи – головна біль. Ось ця відповідальність і є головний біль. Тепер всі кажуть: «Ну ви ж національний, тоді ціна квитка повинна бути вища, працювати треба більше, ще професійніше». А під це треба база, тоді треба грошей ще більше вкладати. Поки ми нічого, крім морального статусу і обов'язків працювати більше, краще і професійніше  не отримали. І мабуть, скоро не отримаємо. 

NL: Як колектив святкував, коли дізналися про отримання статусу національного?

М.Б.: Знаєте, ми настільки були втомлені. Я вам відверто скажу, я — ніяк. Мені десь навіть трошки сумно стало. По-перше, шлях до перемоги краще, ніж сама перемога. Мені підготовка до свята завжди краще, ніж саме свято. В мене така природа. По-друге, «Дякую! Відпрацюєм!». Це треба було змінити всі надписи, устав, документи, 8 печаток, афіші, програмки. Ми сидимо і дивимось один на одного і думаємо — ну халепа. А нічого не змінилося. Амбіції якісь? У нас їх немає! Ми працювали, не маючи статусу академічного і національного, що маючи статус. Ну що змінилося? Коли б сказали: «Ось вам додаткові гроші, додатково квартири, обладнання». Що ми можемо вимагати чи просити, коли немає ще постанов?! Повинна бути постанова Кабміна, на основі якої йти до влади і сказати: «Дайте трішки». Поки претензій до влади і до депутатів ніяких немає. 

Поки ми три роки будуємо і нарешті нам дали гроші. Віталій Олександрович прийшов на Новий рік і каже: «Ось вам подарунок — даємо 4,3 млн грн». Ми робимо надбудову, якщо ви бачили, це не для акторів — це цехи. У нас костюмів маса і глядачі в захваті від наших костюмів, але нема де їх зберігати. На жаль, тендер виграла Одеса, вони дуже погано будують. Веде УКБ (Управління капітального будівництва, – NL), не ми, і я не можу впливати. Всі гроші в УКБ і ніяких впливів, крім авторитету. І то я скористався і звернувся до Віталія Олександровича (Кіма, — NL). Він тут же зателефонував і трішечки пішло життя — зібрали тут нараду і тому подібне. На жаль, тендер не завжди кращі виграють. Виграли б наші миколаївці, то можна було б якось впливати більше. Ну ось дали і за це дяка велика. Це в моїй програмі було і я так хотів, щоб ми це зробили. Ось ця остання каденція губернатора і його команди дали це зробити. 

Тому брати за барки і казати «Дайте!»… Треба постанова, потім будемо розмовляти. Все одно там грошей не вистачає, навіть зараз не дали на комунальні. Але не дали не тільки нам: не дали російському, лялькам, нам. Ми в рівних умовах тут. Ну приємно, якось звучить «академічний національний», але, як я вам казав напочатку, «Дякую! Будемо відпрацьовувати». Тому на цей рік я набрав планів. Я думаю, трішки спокійніше може треба, все гаразд, а ні! Треба більше працювати — і бенефіс акторів, і жінкам подарунок на «Березневий букет». Та може не треба і просто виставу? Ні! Нові дві комедії і «Мина Мазайло». Різноманітний репертуар, вибирай що тобі треба — ходи і дивись все, що тобі захочеться.     

 

Він мене доводив до сліз… В коло його «любимчиков» я не входив

NL: Мери, голови ОДА та облради змінювалися, а ви успішно залишалися на посаді. В чому ваш секрет? Як вдається знаходити спільну мову з керівниками від абсолютно різних політичних сил?

М.Б.: Я згадую, починаючи від Кінаха Анатолія Кириловича, Круглова Миколи Петровича, Гаркуші Олексія Миколайовича, Садикова, Мерікова. Я не втручався в політичні справи, я не грав за правилами багатьох моїх колег, коли приходить керівник, і вони вступали в ту партію. Ні в яку партію я не вступав. Я в одній партії протягом майже 34 років — партії професіоналів. І щастило так, які б вони не були, хтось більше подобався їм, хтось меньше, а вони поважали мою професійну роботу. 

Я пам'ятаю Анатолія Кириловича, якого всі боялися, суворий був, навіть перший заступник. Коли робили свята, всі сценарії треба було давати. Він каже: «Йому можна довіряти». І я казав: «Ви не праві, Анатолію Кириловичу, тут треба так і так». Він ще не вмів розмовляти українською мовою, вийшов після вистави «Мина Мазайло» і сказав: «Это был высший пилотаж». Вони всі знали, якщо заходи проходять тут, все йде чітко, ніхто не втручається, все йде по порядку. Вони знали, що люди відвідують театр, що зали повні. Все одно вони керівники були, і їх призначали за їх таланти. У кожного є слабкі та сильні сторони, але я відверто кажу, вони відносились добре, я не можу на когось сказати. 

NL: Хто з керівників проявляв найбільшу симпатію та сприяв розвитку театру? Пам’ятаємо, з Володимиром Чайкою ви в дуже цікавий спосіб домовились стосовно виділення приміщення під малу сцену (посперечалися, якщо протягом півгодини у приміщення колишньої аптеки ніхто не зайде, то він віддасть його театру). 

М.Б.: По-різному. По-перше, ми і не підпорядковувалися місту. Анатолій Кирилович допоміг зробити наш устав, своєрідний. Микола Петрович перевів нас на госпрозрахунок — першим зрозумів це. Олексій Миколайович підтримував в скрутні часи, коли не давали фінансування. Кожен підтримував, навіть ті хто були небагато термінів — Садиков, Меріков, передостанній Савченко – він відносився з повагою і говорив: «Як почуття, як серце? Як що?». Всі його боялися. 

Я відверто казав свою точку зору. Був передостанній губернатор Стаднік, і я відверто казав: «А чого ви не даєте оцінку?!». А він: «Очень хорошо!». Ви повинні вийти і сказати: «Дуже добре! Дякую!». Немає ніяких питань, я стараюсь відверто робити, ну не зауваження, а якісь поради свої. Хто хоче прислухатись до них — він прислухається. Але я веду колектив і доказую свою точку зору, що тут треба. Крім цього — це колектив професійно працює. 

Володимир Дмитрович Чайка — у нас були якісь особливі речі. Він може не любив мене так, як хотілось би, я відверто кажу, але дуже поважав і я це знаю. Є «любимчики», і я не входив в круг його «любимчиков». Він поважав, і іноді був дуже відкритий зі мною, коли залишались вдвох в гостьовій. Вдвох він міг мені казати, я зараз і не буду казати що. У нас зв'язані певні речі, пройде якийсь час і може через мемуари, я не буду писати, я зможу розкрити якісь речі. З поваги до нього. Він міг мені деякі речі казати, але в коло його «любимчиков» я не входив. Він більш до російського театру був, будемо відверто казати, — це його право. Вони там заходи робили і тому подібне. Але те, що він поважав, цінував — правда. Я міг приходити і він мене доводив до сліз, але я добивався квартири для людей — це точно. І кожен рік я йшов і вимагав. 

І кожен рік були такі випадки, що «Ні! Все!», я гримав дверима і йшов. Він телефонував о дванадцятій чи о першій годині і говорив: «Ти, що, образився?». Я казав: «Так, образився, ми гідні, щоб нам дали». «Ну добре, приходь», — заявляв він. Ну тоді було простіше з комісіями, великий фонд був. В той час багато все-таки акторів отримали житло. Руденко – малу кімнатку, Мальований — це однокімнатні квартири. Олександр Федорович Сєнкевич допоміг отримати Студзінським. Я дуже вдячний депутатам, це було два роки тому. І депутатам, і Сєнкевичу — маленька там кімнатка, але зробив там ремонт Студзінський. Це улюблений у Миколаєві актор, подружня пара, і він допоміг. 

Зараз це складніше, хоча в театрі працює дуже талановита молодь. Вони живуть на квартирі, в гуртожитку, не маючи свого кутка. І ось це проблема зараз одна із найважливіших. Дати їм хоча б однокімнатні, а там хай вони розвиваються, змінюють і це вже інша справа. Будемо відверто казати, акторам нашого жанру дуже важко — це актори драми та музичної комедії, вони повинні співати, танцювати і драматично грати. 

NL: Український театр завжди мав свою політичну позицію і демонстрував через репертуар вистав. Чи правда, що після приходу до влади Віктора Януковича, у Миколаєві поставили «Макбет» Шекспіра ((про людину, що йде до влади через кровопролиття). Також «Мертві душі» Гоголя розкривають проблему корупції. Чи існують ще вистави з особливим посилом? 

М.Б.: Майже всі. Бачите, ви копаєте дуже глибоко і правильно робите. Справа в тім, що ми ніколи не втручалися в політику, в партії. Ми нікого не підтримували. Я ніколи не казав: «Голосуйте!». Ніколи, і актори це знають. Але керує державою такий, як Янукович, і тобі соромно за це. Бачиш, як він йде до влад по трупам. Навколо були хороші керівники. Ви розумієте, не можна по Януковичу судити. Навіть КПСС — було 15 млн в КПСС, але 14,5 млн були трудяги і професіонали. Так і в будь-якій партії. 

Прийшов (Янукович, — NL), і я побачив це, мені захотілося взяти щось таке і зробити виставу, як він іде по трупам, а ціпки його обтяжують. І він страждає десь там, тому що і він, може непогана людина. Я знаю його дружину, ми знайомі, я там був в Донецьку. Вона – театрал, вона така проста людина, вона любить театр і приходила дивилась. Не такого інтелекту… А оточення (спонукало Януковича, — NL) — давай, іди. Вони його підштовхували. І він, діти стали ось такими. Мені захотілось зробити це. 

Людмила Янукович 

А потім, коли МВФ і всі заговорили про корупцію. Я тоді згадав — Ігор Славинський – наш друг, на жаль, вже помер, він виходив і сказав: «Все розікрали! Все, все! Нічого нема! Давайте вийдемо на путь новий і станемо на цей новий шлях!». В кінці йде молитва, і театр молиться за це, щоб вийти на новий шлях і було світле майбутнє. Це дуже важливо. 

Зараз є проблема, театр завжди був лояльним, ми живемо в Миколаєві, і миколаївська мова майже російська, будемо відверто казати це. Іван Михайлович Дзюба мені теж казав: «Синок, ви все правильно робите!». Ми робили російські оперети, працювали на українській. В свій час зали російського були заповнені і нам треба був теж глядач. Ми показали, що ми любимо глядача. Працюємо оперети, вистави, потім українських більше пішло. Почали працювати українською та російською. Всі заходи, новорічні шоу, концерти двома мовами працювали. Все йшло спокійно і з'явився глядач. Коли я «Чайку» Чехова зробив українською, з залу вийшов Сипко і каже: «Якою мовою ви грали?». Я кажу — українською. А він: «Мені здалося, російською. Треба взяти «Чайку» перечитати». Багато таких було. 

Ми закохали глядача в український театр. І зараз, коли стає це питання (мовне, — NL), я повернувся до «Мини Мазайла» і ми зробили нову виставу, запросили молодого хлопця, а я ніколи не боявся експериментів. Йому було 19 років, ми спілкувалися, а зараз йому вже 21. Ми рік з ним спілкувались, а зараз він випустив «Мину Мазайла»  — вистава просто чудова. Дядько Тарас розмовляє українською, і тьотя Мотя: «Лучше быть изнасилованной, чем украинизированной». Це дуже цікаво, нас цікавлять сім'я і люди. Була сім’я і в сім'ї такий розбрат, але вони рідні люди. І ми ставимо для глядача питання, а сім'я-то залишається! 

Я приїхав з фестивалю — багато чернухи, порнухи, вистав «Заводний апельсин», «Собаче серце». Ми показали сім'ю, тому що зараз питання стоїть у людей. Вони були на самоізоляції, у кожного свої скелети в шафі. Ми все це показуємо, а в завершенні все-одно сім’я, вони збираються. У кожного свої недоліки. А мала сцена взагалі працює на жінку і сім'ю. Я там забороняю всі інші якісь вистави, щоб жінка могла відпочити і показати натуру, душу, якісь моменти в сім'ї. Я вважаю, що це наше кредо. Ми повинні нести добро. Не вчити, а дати можливість спостерігати з боку і може ставити якісь питання, а може допомогти і вирішити їх. Тому весь репертуар «Ім'я» і «Мина Мазайло» спрямований на відповідь питання сьогодення. Не політика, а громадські питання, які стоять на порядку денному.   

Я не вважаю себе диктатором, але я розумію, що в мене кермо

NL: За ці роки український театр відвідали не просто сотні тисяч, а мільйони глядачів. І кожна вистава зриває овації. Якими іменитими гостями, схвальними відгуками критиків, ви можете похизуватися? 

М.Б.: Наші глядачі пишуть ось такі листочки (заповнюють опитування, — NL), і їх вже велика стопка. Я всі їх виймаю і читаю: «Очень хочется посмотреть спектакль про Тиля» («Легенда про Тіля»), «Шик, хотелось танцевать. Здорово!», «Всегда на высоком уровне. Покоряют спектакли. С большим удовольствием прихожу на спектакли», «Превосходно», «Захоплююсь змістом, постановкою і масштабністю» та ще багато інших.

Журналістам, особливо критикам я не подобався, мабуть. А чому? Тому що я не загравав ні з ким, я не запрошував. Раніше, перші 15 років, я запрошував просто критиків, вони дивились виставу тиждень. Я просив, кажіть мені тільки погане, хороше не треба. Збирав трупу, і вони аналізували, потім я аналізував. Це для зростання. Потім я запрошував педагога сценмови. Критики, ну ви знаєте, всі не зовсім. Я був експертом ці 8-10 днів і бачив, прес-реліз якщо читали, дуже багато відмічено таких: «Ну давайте дамо, ну непоганий театр». Я проти цього, хоча це і непоганий театр, а там «це поштовх для розвитку». А нас дивилися самі суворі критики. Васильєв — це він злюка такий, що.. І він відзначив ансамбль кращий, краща робота акторська. Хоча ще ніхто не знає, запропонували ще Лубенець «Краща жіноча роль» і я вважаю, що це правильно. А він каже ні: «Вона більш істерично працювала». Героїню її довели до істерики. Я не погоджуюсь. Зі мною погодився і Білоус, і голова журі. А я не наполягав, нам це… І так дві номінації найпрестижніші. 

Такого ще критика так, а він дуже суворий. Інші по-різному відносяться, і вони теоретики. Вони бачать щось своє і вони далекі від глядача. Для мене критик — це своєрідна думка глядача. Я збираю все це, акумулюю і починаю розуміти, хто сказав, що сказав і свою точку зору. Я тоді бачу, куди йти. Свого часу була вистава «Любов, секс і джаз в стилі рок» про наркотики. Ми перші підняли це питання. Грала молодь і було дуже цікаво. Вийшло двоє жінок, одна років 80, а інша років 70: «Как вы можете? Я 50 лет учительницей отработала». Я посадив її і пояснив, що це навпаки — ми показуємо, що цього не можна. Ви до кінця не були і не бачили, як це розкривається, як це пагубно. А друга відходить і каже: «Ви вибачте її, вона вчителька дуже добра. А я розумію, що так і треба». Коли кажуть «Це – погано» або «Це – добре», мені це нецікаво. Я слухаю оцінку з якимось речами — це по-перше. По-друге, я збираю багато думок, як соцопитування. В мене є і своя точка зору більш фахова, відверто кажучи. 

Якщо хтось виходить і каже: «Мені це не подобається». Ну вибачте, приходьте ще. У будь-якій виставі 1%, якісь 3-5 чоловік, можуть вийти в антракті. Ну це ваше право, шукайте свою тему, свою виставу.      

NL: Якось ви сказали, що у керівництві театром має бути мінімум демократії, тоді він буде успішним. Ви вважаєте себе суворим керівником, можливо навіть диктатором? Підлеглі вас бояться чи поважають? 

М.Б.: Суворим керівником — так! Диктатором — ні! Хто мене знає, я кажу — я за «просвещенную монархию». Знаєте чому? Монарх турбується за свій народ, а після (владу, — NL) візьме його син — наступник. У нас приходить один Президент, інший, один губернатор, інший — демократія. Але не настільки демократія, як в Америці, щоб відчували відповідальність. Тому я в жарт кажу, що я за «просвещенную монархию». Іноді в колективу питаю: «Як краще там і там? Самі робіть». Вони вже самі кажуть. В Конституції написано, що народ прав, але все вирішують лідери. Причому в нормальному плані. 

Чудовий народ Німеччини чому пішов за Гітлером? Це освічений народ, а повів його Гітлер. Чи Сталін? Наполеон? Все-таки вирішують лідери. І чим освіченіший цей монарх чи керівник, тим краще живе народ. 

Чим далі, тим я більше раджусь. Я віддаю дуже багато демократій: як вам краще, а що ви бажаєте. Але я завжди хочу, щоб їм було краще. Я не хвастаюсь цим. Балет зайшов — нам треба зробити перекладини. Я тихенько, щоб вони не знали, замовив метал, щоб зробили. Вчора кажу: «Ось вам подаруночок». Я на них працюю, як Маленков сказав. «Ви багата людина?» — спитали в нього, коли в Америку він прилетів. «Так, дуже багата. На мене працює 400 млн людей». Так само і я. Я працюю на них, в мене 250 чоловік, а вони працюють на мене. Тому я не вважаю себе диктатором, але я розумію, що в мене кермо. Якщо дати кермувати всім, ми найдемо на скелі чи на риф.  

Гастролі — це амбіції керівників

NL: Наскільки відомо, у вас є принципова позиція — театральна трупа не виїздить на гастролі за кордон. З чим це пов’язано? 

М.Б.: Це не принципово. У Ніцше є такі слова: «Людина, що не змінюється, знищує себе». Тому я змінююсь. Гастролювати за кордоном — це великі кошти. Всім, хто пропонує, я говорю — добре. Але я ще й економіст. Кажу, будь ласка, складаємо кошторис. Щоб нам гастролювати за кордоном, ми повинні везти наші вистави національні «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Засватана невінчана» — це 70-80 чоловік. Це не російський театр, який літає в Прибалтику, – три людини. «Скамейку» вони повезли і були на гастролях. В нас є вистава 1-2 людини, але це ж не гастролі театру. Херсон повіз одну солістку і одну балетну пару в Португалію: «Ми були в Португалії на гастролях». 

Це, як в наш час артисти, починаючи від Алли Пугачової до Вайкуле, їздили на гастролі за кордон. В мене був товариш, він у Вайкуле працював піаністом. Вона його дуже любила, красень сумасшедший. На нього дивитись було небезпечно, тому що його дружина працювала в нас концертмейстром. Так він приїжджав і розказував, що вони працюють по ресторанам, по клубам. І вона була на гастролях в Америці. Гастролі — це зали на Бродвеї. Московський і наш балет, Хор Веревки від'їжджає. Я кажу — я готовий — це перше. По-друге, навіть гастролі в Туреччину, Польщу теж ми не можемо маленьким колектив відправитись. Це вартує великих коштів. Ви запитайте у наших колег — у них не вистачає грошей на вистави. Я витрачаю кошти на вистави, за рахунок яких можна було поїхати на гастролі. На додаткові вистави, на костюми, на декорації. Я завжди поважаю, це не слова, кошти платників податків. Нас годують миколаївці, адміністрація дає гроші платників податків. Я повинен працювати на свій народ, на Миколаїв. Гастролі — це амбіції керівників. Ось був хор Фоміних, він майже два концерти тут давав. 

Спортсмен — він їде, захищає престиж. Театр — це інше. Чому наші національні театри не виїжджають за кордон без грошей Міністерства? Національний театр Івана Франка приїхав в Херсон, і їм дали 300 тисяч, щоб поїхати. Як я можу гроші, які ми заробляємо, витрачати не на вистави, а на поїздки?! Я критикую своїх колег багато. Це амбіції: «Ми були в Туреччині», «Ми були в Прибалтиці». Ну повезли виставу, виступили і приїхали, витратили гроші. Що, це славу Миколаєву принесло?

Гастролі — це коли адміністрація домовляється з якимось містом-побратимом, сплачує і ми виїжджаємо, виступаємо. Заключаються якісь договори. Зараз виїжджати, навіть в інші міста, (дуже дорого, — NL). Раніше я і на фестивалі небагато їздив, а зараз починаю їздити — Херсон, Маріуполь, Київ. Я теж змінююсь, але це теж кошти і я тремчу. Ми зараз поїхали: транспорт за наш рахунок, автобус, в нас немає такого, грузова і добові. Вони тільки дають розміщення в готелі. А тепер Київ — фестиваль «Марія». Вони дзвонять і говорять, що вони навіть готель не можуть дати: «Для вас особисто – так, а для артистів – ні». Готель — сплатити, автобус — сплатити, добові — сплатити, для того щоб виступити там. Ну і що? Щоб журналістам сказати: «Ми були на фестивалі». А це затрати і я не можу зробити якусь виставу і т.п. Ми тільки розмовляли про гроші, що на наступний рік не дають на енергоносії. Ми висунемо язики і будемо ось так. Про які фестивалі йде мова? І що це дає колективу? 

Я не розумію цих фестивалів. Я відверто кажу свою точку зору. Фестиваль — це коли ти приїжджаєш на 5-6 днів. Не я, а колектив. Ми спілкуємось з акторами, дивимось інші вистави, проводимо майстер-класи — ось це фестиваль. Це все піна, по великому рахунку, і амбіції керівника. Потім казати, що ми були в Туреччині, в Греції. 

NL: Чи правда, що і акторам театру не бажано приймати участь у телевізійних зйомках чи будь-яких проектах поза театром? Якщо це так, то поясніть чому? 

М.Б.: Є таке розуміння «репертуарний театр». В мене графіки розписані на три місяці і є робота. Знову повертаюсь до того, що все змінюється. Зараз, щоб не брехати, покажу вам заяву артиста Єфименка. Його попросили на 11 днів зйомок. Він приходить: «Микола Семенович, можна трошки заробити». Я беру, переглядаю графік — не співпадає, і даю добро. Основа — це театр. Як то кажуть, коли п’янка заважає працювати, то треба кидати чи п’янку, чи роботу.  Мамикін серпень і вересень знімався. Зараз він буде зайнятий у виставі. Йде розподіл праці. Людина, яка приходить і каже «Я хочу!», а в мене стоїть концерт чи вистава — я категорично проти. А коли людина приходить і каже, а я подивився і він не зайнятий, будь ласка! 

На наступний рік я вже розписую зайнятість акторів. Ось вистави: «Мишоловка», «Красний чоловік» — це те, що ми зараз робимо. Ось зайняті актори і ми паралельно все це робимо. Мені потрібно, щоб вистави ці виступались. Мала сцена — теж чотири вистави. 

Людина може йти зніматись, але коли мені телефонують з Києва і кажуть: «Ви ж должны быть заинтересованы... Дайте все фотографии ваших артистов, чтоб ваши артисты были». Я кажу, що я не зацікавлений. Я чесна людина, тому що я директор репертуарного театра. Коли їх ставлять в таке положення: «У нас только съемка в такие дни». А він спрацював грамотно — поїхав і попросив дати дні: «Если я согласую с руководителем». Я подивився, ухвалив, а чому б і ні. Так само Мамикін прийшов, Чверкалюк знімається, свого часу Руденко трохи знявся. І це реально не заважає репертуару. 

Привілегія наближати талановитих, вони стають фаворитами

NL: У вас є фаворити серед акторів? У чому це проявляється та як можно стати улюбленцем? Ким зі своїх вихованців ви пишаєтесь? Можливо хтось вже не граю в театрі, але прославляє його?

М.Б.: Раніше боявся, а тепер кажу — є фаворити. Я не соромлюсь того, тому що фаворити — це працездатні актори. І тепер я кажу, фаворит – Щесняк, я і дитину його хрестив. Назар дуже талановитий хороший хлопчик. Його глядач любить — красень-чоловік. Дружина і двоє дітей. Якщо я зараз кажу Савети, теж хрестив їх дитину, чудова балетна пара, красива і талановита. Багато танцюють, вчора їх преміював. Максик Руденко, якого я взяв з училища. Він був такий молоденький разгледяйчик. За 20 років зробив заслуженим його. Він ведучий і хороший актор. 

Привілегія наближати талановитих, і вони стають фаворитами. Це не означає, що хтось страждає і я не даю можливість. Я навпаки, коли вони мене поважають і кажуть: «Тільки б не підвести вас». Ось Саша Щесняк міг би вже менше працювати, але він приходить: «Якщо треба, я там, я буду працювати». Він хоче. Савети — в них дитина народилася, їм важко. Вони приносять творчі заявки, всі танці танцюють. Всі знають, що я можу пройти і поцілувати їх при всіх, з кимось просто привітатись. Я задоволений, що сьогодні не хочу нікого звільняти. Пройшов конкурс, і я звільнив з балету двох і з оркестру трьох. Взяв талановитих людей. Приїхали зі Львова, з Тернополя в оркестр чудові музиканти. Трубач, віолончель, і концертмейстера взяв.

NL: Як вам вдається молодих акторів утримувати в театрі?

М.Б.: Інтерес. Робота. Наша спеціальність така, що не тільки грошима треба. Ролями, якимось заходами, святами, нашими традиціями. В нас є традиції завершення, початок. «Рибацький стан» я звичайно беру — купаємося і влаштовуємо, такий собі, сабантуй. Відкриття, дні народження, ювілеї, якщо вдається премії. Це різноманіття. Якісь заходи такі. 

NL: Яка доля у акторів, що вже виходять на пенсію? Чи продовжують вони відвідувати залу, можливо, вже у якості глядачів? 

М.Б.: Я не можу сказати за всіх акторів інших театрів. Я знаю, але не хочу казати. Всі наші пенсіонери на списку у нас в адміністрації і профспілковому комітеті. Новий рік, День театру — обов’язково їм везуться подарунки. На жаль, не так багато, тому що актори, в більшості, працюють майже до смерті, якщо вони здатні. Нещодавно пішла з життя Мальцева — їй було вже 85 років. Остащенко — він був красень, його називали Жаном Маре українського  театру. Список чорнобильців, дітей війни і ветеранів театру завжди профспілковий комітет має. Я даю премії, профспілковий подарунки і мої заступники розвозять. 

Що стосується тих, хто зараз працює, багато пенсіонерів. Олег Григорович — пенсіонер, я — пенсіонер, Авраменко — пенсіонер. У нас актриса, яка відпрацювала 50 років, Феодора Полоз — пенсіонер, але красива, здорова. Мене вік не цікавить, мене цікавить, можеш ти працювати фізично чи ні. Якщо я, не дай Боже, не зможу працювати, я піду. Поки я можу працювати, я буду працювати. Але по конкурс,  я можу звільнити не пенсіонера, а будь-кого, і це жах. Я звільнив артистку оркестру, і вона прийшла ось так сіла, хороша дівчина, і каже: «Я ж тут відпрацювала 10 років». Я: «Знаю, претензій немає до вас, але є краща. Приймайте участь у конкурсі». Вона прийшла на конкурс, і коли зіграла дівчина зі Львова композицію, вона тихенько встала і пішла. Знаєте, в мене досі болить, а що зробити?! Глядач платить гроші. Ви ж не хочете з'їсти поганий хліб чи погану ковбасу, ви ж не хочете чути фальшиву музику чи фальшиву гру. Ось це страшно. І це не вона одна. З балета двоє дівчат, але далі я навіть не знаю як. Це перші ластівки. Я кажу — люди, працюйте і доказуйте, що ви потрібні. І я буду доказувати. А потім прийде новий губернатор, а все. 

Фрейд має бути. Еротика на сцені має бути

NL: Репертуар українського театру дуже різноманітний, але при цьому гармонійно підібраний. Чи є якась тематика, формати чи вистави, які б ви ніколи не погодилися демонструвати на своїй сцені? 

М.Б.: Не з'явиться жах. Не трагедія, тому що трагедія це інше. Ось така вистава, як «Заводний апельсин» Дикого театру, не з'явиться. Де голі жахи, відрубують руки, ллється кров, гвалтують в якихось формах, пропагандують насилля. Ми не хочемо цього, і повинна бути певна межа, досвід. Так, в літературі і на сцені є окремі слова, які не можна не вживати, коли треба. Коли це трішки фрівольні — це король Іспанії («Вистава про Тіля»), але це пародія на Путіна. Тому я дозволяю і глядач розуміє це. Там трішечки фривольність є — з королевою він займається, як на 95 квартал с піаніном. Це театрально, я не вважаю, що це бридко. Хтось сміється, а хтось «Тю!». Межа цього — казати «Добре», там де насилля, кров — я не хочу. Відпочивати, щось взяти для себе, щось винести для себе — в нас такі вистави. Навіть комедії не так подобаються. 

У нас в театрі актори, на жаль, багато років не вміли грати комедії. Всі театри грали тільки комедії, а ми якось більше драматичні вистави. А ось зараз трагікомедія — я називаю триптих такий — «Кімната 13» (Він вона, вікно, покійник) і нова «Небезпечні фантазії». У французькій комедії у героїні впали трусики, і то це не показується на сцені. В церкві у однієї виконавиці упали трусики — все. А тепер починається вистава, і всі це обговорюють. Але ніяких таких фривольностей немає. Просто, що резинка не американська, а німецька. Всі до неї залицяються, тому що думають, що це все. Якийсь момент повинен був мати еротику. 

На фестивалі мене вразила вистава «Стусаніна» по творам Стуса. Його творчість мало хто знає. Відверто кажучи, це дуже складна річ, але це великий творець. Вийшло сім хлопців в джинсах з оголеними торсами, і вони грали цей літературний твір. Всі жінки в захваті — хлопці молоді, торси, немає ні краплі жиру, структура, і вони грали. Спочатку всі дивилися, а потім забули про голі торси і почали слухати Стуса. Коли виходили з залу, я чув відгуки: «Так, треба прочитати, ми не знали». 

Є ця межа. Вони взяли, щоб заохотити глядача. Мало того, що сім чоловіків на сцені, [зазвичай жінок багато] да красивих торсястих. Талановито спрацювали і подали Стуса. Я вважаю, що це і є та межа. Я завжди казав, що Фрейд має бути. Еротика на сцені має бути, красиві жінки, красиві чоловіки. Я слідкую, щоб вони качалися. У них є можливість, щоб вони слідкували за собою. Я говорю: «Дуже товстий живіт і треба схуднути». Сцена любить красу, і нічого не поробиш, і глядачі люблять.  

NL: А яку виставу ви вважаєте коронною? 

М.Б.: Одна з вистав — «Наталка Полтавка». Вона отримала гран-прі на фестивалі, але не тому. Я запросив з різних сторін України фахівців і вони зробили цю виставу на чолі з режисером Павлюком. Етнографічна, цікава — це така вистава. «Чайка» — це зовсім інше, малюнки і етюди про озеро. Ми знайшли, що сказати — озеро, де гине любов. Всі нещасні навколо цього озера. На сцені 5 тонн води знаходиться. Ось такі вистави — вони знакові, теплі. 

«Леонардо» — це інше. Гама почуттів, емоцій, красивий балет і красиві костюми. Приголомшлива музика і вірші. Це проект з Кімом Брейтбургом — поетом з Москви. В той час до війни ми заключили такий контракт. Глядачі ходять щонайменше 3-4 рази. Була вистава і підійшли хлопець з дівчиною, йде «Леонардо» в антракті: «Ви не допоможете взяти квитки на цю виставу ще» — так ви ж дивитесь — «Я вже 9 разів дивилася, а я йому замовила десятий». Багато хто менше 3-5 разів не дивився цю виставу. Це для душі — любов, емоції, якісь такі речі.       

Трішки злість була тому, що ми йшли в фарватері

NL: Миколаєву надзвичайно пощастило, адже у місті функціонує відразу два театри — російський та український. Надзвичайно різні. Як у вас складаються відносини з керівництвом Російського театру. Ви колеги чи більше конкуренти? 

М.Б.: Я ніколи не вважав їх конкурентами — це моя позиція. Всі спостерігали, як уже з’явився Свистун, і нас запросили на студію «Март» і побачили, що ми вдвох йдемо. Кажуть: «Боже, історичний момент». Нічого не потрібно робити сенсацію чи трагедію. Був інший керівник, Царство Небесне, і я не хочу казати, що і як. Ми завжди відносились з повагою. Наші актори завжди бігали дивитись, а вони – ні. Хтось заважав їм, хтось не давав, – я не хочу говорити, бо це не етично з мого боку. Це був такий період. Хоча потім: «Ви, що, сказали, що не будете пускати акторів наших?». Ваш Олійник прибігав завжди. Хоч раз когось не пустили? А наші взагалі молодці і я заохочував. Ідіть і дивіться! Я передивився всі вистави по квитках. Я купував квиток, заступників посилав, давав гроші, і йшли дивилися. Я передивився весь репертуар — не зараз, а тоді, щоб знати, що є. 

Трішки злість була тому, що ми йшли в фарватері. Ми були кращі в Україні: перші отримали статус академічного, у нас повні зали були. Ви розумієте — це викликає якісь такі речі. Артем Олександрович працював у мене адміністратором. Потім працював далі. Коли йшов на конкурс, я дав йому рекомендації, вони дещо коштують. Він виграв це. 

Тоді був Микола Антонович, Царство Небесне. Я добре відносився — це він якось не приймав ні театр, ні мене. Він жодного разу виставу не побачив. Це такі справи. Вони працюють. Артем Олександрович, скажемо правду, перший рік ходив постійно сюди і питав. Мені тут казали деякі: «Навіщо ви всю правду кажете? Навіщо ви допомагаєте?». Наші добрі люди. Та ми ж друзі. Все що міг, я допомагав. Далі в нього своє життя, у театру своє життя. З чимось я не погоджуюсь, але бути метром… Я б керував десь трохи по-іншому, репертуарно, давав поради. Слухається чи не слухається — це їх життя, їх театр, їх шлях. Відносини дружні. Я його запрошую сюди, він запрошує. Ми зустрічаємось і ручкаємось, обіймаймося. Те, що можна, – спілкуємося. 

Це не конкуренція — це, навпаки, виховання. Я взагалі, ще при Олексії Миколайовичу (Гаркуша, — NL), розробив гігантський масштабний план Театрально-видовищного концерну, куди повинні були увійти філармонія, ляльковий театр, російський і український. Я скорочував штат на 25%, бюджет – на 30%. Робив все по західному варіанту. Тоді і законодавство було інше, він десь не захотів, може Міністерство. І всі думали: «Хто ж очолить? Він для себе робить?». Завжди кажуть. Та нічого я під себе не хотів. Мені халепа ця не потрібна, але я зробив розумне, мені здається. А зараз йде той час, коли йде оптимізація. Рано чи пізно будуть якісь речі. Чи подихать всім, отримуючи по копійці, чи краще разом бути сильнішими? Я більше це розумію, тому що є досвід, є економічні і юридичні знання. Більшість директорів цього не мають. Я виходжу на колектив [раніше кожен тиждень], а тепер раз на два тижні, я їм даю вакцину і прогнозую, яким буде театр далі, далі і далі. 

Директор укрдраму Микола Берсон та керівник російського театру Артем Свистун

Колишній директор російського театру Микола Кравченко

Спочатку треба отримати цю постанову, а потім йти і просити гроші

NL: Найбільш болюче питання всіх культурних діячів  — це фінанси. В Україні недооцінюють значення розвитку цього напрямку та його вплив на психологічні настрої в суспільстві. Скільки сьогодні отримує середньостатистичний службовець театру зарплатні? Чи вистачає цього? Як, на вашу думку, змінити ситуацію? 

М.Б.: Заробітну плату тут не встановлює область — це є штатний розклад. Єдиний штатний розклад, який затверджує Міністерство культури, навіть починаючи з зоопарку, а потім фінансує наша ОДА, депутати і тому подібне. Весь цей час вони давали на заробітну плату у повному обсязі, всі гроші, які повинні були бути по штатному розкладу. Претензій не може бути до влади місцевої. Претензії до штатного розкладу. Якщо штатний монтувальник отримає 6 тисяч, мінімальна зарплата, то хоч як хочеш, навіть доплачувати йому не можна, тому що до мінімума доплачуй, воно все одно з’їдається, тому що розрахунок йде від мінімальної зарплати. 

Максимум вони давали на комунальні послуги і частково давали на статус академічного. Це і російському театру, і ляльковому, і нам. Зараз дуже скрутний час. По-перше, деякі персоналії поширювали інтернетом неправдиві дані, коли відбулася депутатська нарада. Депутати дивились, як дати гроші українському театру для статусу національного і т.п. І тут репліки в інтернеті в стилі «Краще б ці гроші давали на дороги». Я розумію, всі ці боти, шмоти. По-перше, це було б на один квадратний метр дороги. По-друге, ніхто нічого не розглядав, ніхто копійки з національного не дав. Теж питання не до влади місцевої, вона не може дати. Чотири національні театри, які у нас отримали — Івано-Франківськ (отримав статус рік тому), Дніпро, Суми і ми —  теж не отримують жодної копійки. Це розглядає зараз Кабмін. Повинно пройти Міністерство культури, Мінекономіки, Мінфін, потім повинна вийти постанова Кабміну — внести ці театри в список видатних колективів України. І тоді це дає право місцевій владі давати коефіцієнт. 

Спочатку треба отримати цю постанову, а потім йти і просити гроші у місцевій владі. І то, будемо відвертими, розглядаючи цей коефіцієнт, ми запросили для себе мінімум. Не середню, не максимум. Мінімум, тому що розуміємо, що на потреби, як ви сказали, взагалі культури, освіти гроші якомога меньше дають. Це така проблема всієї країни. 

NL: Можливо, навпаки потрібно просити більше? 

М.Б.: Ви розумієте, якби я був тільки художній керівник — творча особа, то я б сказав так, треба просити. Але я 14 років відпрацював в селі, я розуміюсь на економіці, я розумію, що є «пиріг». Коли там депутати Верховної ради сваряться, то я розумію. Є «пиріг», є ВВП, є бюджет. Якщо забрати з військових, то буде погано. Якщо забрати з охорони здоров’я — буде погано. І кожен раз у нас проблеми: то Чорнобиль, то зараз війна, і гроші потрібні для них. Я розумію це. Відверто кажучи, коли я ходив, маючи якийсь авторитет, просив гроші у Миколи Петровича, у Олексія Миколайовича, в свій час коли їх більше було, я просив для всіх. Я розумів, якщо я скажу — дайте тільки нам, то можуть забрати у російського театру, у ляльок, у філармонії. Я ніколи такого не робив. Хтось знає, а хтось і не знає. Я завжди приходив і виступав на сесії, хотів щоб дали там, там, там. Тому я розумію і управління культури. Вони обмежені — по коду їм дають гроші з фінуправління. Вони сидять і не знають. На наступний рік вже нам не дають комірні, на комунальні а це жах. А це приблизно два мільйони. Це нам треба заробляти. 

Там середня ціна квитка зараз може бути 150 грн. Іде «Кайдашева сім’я» чи «Шевальє Іван Сірко». Це вистави, які треба пропагандували, щоб на них дивились, ходили, а ми повинні їх продавати. Але ми будемо вирішувати це питання. Одна справа — це є шоу новорічне, хочеш піти – плати, а інша справа – «Кайдашева сім’я» чи «Засватана невінчана»,  «Шевальє Іван Сірко». На ці вистави повинні бути доступні ціни. І не так багато грошей у народу, щоб купувати дорогі квитки. Держава і місцева влада повинні знати — музеї, бібліотеки, театри повинні бути доступні для людей. Тому що, якщо не виховуємо ми, то виховує вулиця. 

 Глядачі можуть повністю зарядити

NL: І наостанок. Перед початком вистави всі очікують гостей, налаштовуються на атмосферу. Потім дві години емоційного екстазу. Вражені гості довго обговорюють сюжет, гру акторів. Але рано чи пізно вони  покидають театр. Що ви відчуваєте в кінці робочого дня, наприклад після прем'єри, коли театр порожніє, а в думках все ще гамір відвідувачів. 

М.Б.: Відчуття двояке. По-перше, це може бути якась порожнеча. По-друге, треба відверто казати, глядачі можуть повністю зарядити. Це по-різному. Коли закінчується вистава і зал встає, квіти, оплески і ти розумієш, що твоя праця щось коштує і вона варта того, щоб ти працював. 

Прийшов до мене якось актор, який повинен був іти з театру. Я знав, що він йде, а потім вранці він прийшов і каже: «Миколо Семеновичу, можна з вами прогулятись пару кварталів?». Ну ходімо. Вийшов з ним, і він каже: «Я повинен був їхати [на корабель працювати]. Я спав, прокинувся, і я не зможу. Мені не буде вистачати цієї енергії, коли піднімається завіса і я відчуваю глядачів». Я його поцілував. «Дуже вірно, друже, ти справжній». Це дуже давно було, актору скоро на пенсію. Тому вони самі не можуть осягнути цього. 

Питаєте, чому вони не йдуть? Це наркотик, це енергія. Вони виходять і оплески, квіти. Вони радіють, що володіють цим. Вони йдуть до ЖЕКа, до лікаря і їх впізнають. Найбільший «хабар» і перепуска — це два квитки. І вони купують квитки, а потім заходять до мене: «Миколо Семеновичу, перепишіть на запрошення, тому що незручно давати». Я переписую, при них рву квитки. І це дуже важливо. Коли кажуть: «До вас в театр не потрапити». Приємно. Як далі буде — все складніше. 

Наостанок хочеться сказати, що в інтерв'ю NikLife Микола Берсон був максимально щирим та відвертим. Таким директора укрдраму вдавалося побачити лише найближчому оточенню. Протягом усієї розмови можна простежити любов до театру та його команди. У моменти, коли Берсону доводилось за конкурсом звільняти музикантів чи акторів,  він сприймав це як особисту драму. Хоча, на першому плані завжди залишається максимально якісний продукт — вистави. Саме в цьому і феномен успіху українського театру в російськомовному місті, який завжди збирає аншлаги та викликає захоплення.

 
Спілкувались Дар'я Козачук, спеціально для NikLife
Фото Марія Горшкова, NikLife, архіви театру