Николаевец стал соавтором книги Кипиани, поведав неизвестную память о войне в его семье

Прочитали: 531

Недавно известный украинский историк Вахтанг Кипиани презентовал в Николаеве книгу, заставляющую посмотреть на Вторую мировую другими глазами сквозь истории ее участников. Один из таких рассказов прислал николаевец Владислав Фарапонов и ее напечатали. NikLife удалось связаться со студентом и он прислал нам историю о подвигах своей семьи во времена Второй мировой войны.

— Много данных сейчас появляется в открытом доступе, и конечно же, моя семья воспользовалась такой возможностью и нашла информацию о наших родственниках. Особенно ценной стала информация о людях, которые рано ушли из жизни после войны или пали в бою, поскольку никто просто не успел спросить ничего, - признался Владислав.


Фото 1941 р. із сімейного архіву

Текст із наказу про нагородження: «Брусиловский Давид Моисеевич 1890 г.р. был военнврачом 2 ранга, высококвалифицированным хирургом, начальником медицинского отделения полевого подвижного госпиталя. В январе и феврале 1942 года три недели, работая по 18 часов у операционного стола, оказал помощь более 1000 раненным.

Не считаясь со временем и усталостью тов. Брусиловский сохранил жизнь не одной сотне раненых.
Достоин правительственной награды -медали «За боевые заслуги».

Я безмежно пишаюсь таким родичем, якого я вважаю справжнім героєм. Дані про цей подвиг мій дядько Ігор (правнук Давида) дізнався випадково у базі  «Пам’ять народу».

Парадокс у тому, що ніхто, ні моя бабуся Римма (онука Давида), ні моя прабабуся (його дочка Анна Давидівна), не знали про сам подвиг. Не дивно, адже його дочка Анна Давидівна останнім кораблем з Одеси після випускного в школі 22 червня 1941 року поїхала в евакуацію. Єдине, що знали- так це те, що був військовим лікарем, а саме – хірургом. Уявити, що твій прадід врятував тисячі життів та зберіг не одне покоління − відчуття величезної гордості.

На жаль, наша родина ніколи не бачила цю медаль, але відчуття гордості не покидало нас, і усі раді від того, що з’являється можливість про це розповідати, поширювати, а головне - в межах родинної історії знаходити підтвердження або спростування загальновідомих фактів. Це є осередком нашої пам’яті, яку я, сподіваюсь, розкажу і своїм дітям і ми будемо берегти крізь століття.

 Наказ №18/н від 12 серпня 1942 року

 Наградной лист Давида Моисеевича Брусиловского

Мої родичі з татової лінії не менш активно брали участь у війні . Наприклад, моя прабабуся Педченко (згодом Шиптенко) Акуліна Василівна, яку всі ласкаво називали  «бабуся Клава» перебувала у ряді партизанів загону «Яков». Цей загін займався нападами на німецьку комендатуру, захоплювали полонених, які мали б поділитися інформацією, що тоді називалось «взяти язика». Моя прабабуся відповідала за фінансовий відділ. Зараз це сприймається інакше. Але тоді без такої ідейної складової могли би виникнути проблеми.

 Довідка, що посвідчує перебування Педченко Акуліни Василівни в партизанському загоні «Яков» 29 січня 1943 року

Мій прадідусь, Фарапонов Іван Тихонович, який народився в Курській області, також був удостоєний нагороди. Він здобув «Медаль за відвагу». Дід Іван є ровесником Жовтневої революції, адже народився на початку листопада 1917. Дуже мало інформації вдалось почуті від нього, попри те, що він був призваний ще у 1939 році, та після 2 років армії брав участь безпосередньо у бойових діях, тобто, розповісти було що.

За словами мого батька Геннадія, які він почув від свого діда Івана, що той здобув медаль: за те, що точно вимірював координати для пострілів. Дід Іван потім працював усе життя у сільській школі у селі Новошмідтівка, Новоодеського району Миколаївської області.   Невідомо як би склалась доля мого дідуся Семена, якби інакше склались життєві обставини у мого прадіда Волошина Леоніда Семеновича». Точно не знаю де, окрім евакуації він перебував під час 1939-1945 рр. Але стовідсотково знаємо, що у післявоєнний час він, за словами родичів, воював з «бандерівцями» і був поранений. Але, мені вдалось становити, майже випадково, завдяки записам в інтернеті у Музеї-меморіалу Трагедії Єврейського народу «Яд-Вашем», що його батько - мій прапрадід Волошин Семен Григорович загинув у бою під Сталінградом 1943 року. Жодних інших даних у мене про нього нема. І його син, мій прадід Леонід, самотужки в лютий холод копав могилу своєму батьку. Він ніколи не любив похорон, та нічого про це не розповідав, і лише в рік своєї смерті у 2005 році на 9 травня нам вдалось дізнатися справжню причину. 

Фото 1985 р. зліва- прадід Фарапонов Іван Тихонович з дружиною Поліною Іванівною

Прадід Леонід всю свою трудову діяльність після війни присвятив суднобудуванню, та стояв біля витоків суднобудівного заводу «Океан», був добрим другом почесного громадянина міста Чантурія Надарія Вікторовича, на цьому ж заводі згодом його син, мій дідусь Семен, працював директором з судноремонту.

Я не знаю який подвиг сильніше: врятувати тисячі життів чи от так проститися з рідною людиною.

Насправді усіх моїх родичів, яких по-різному торкнулась війна, об’єднує одне: вони майже нічого не розповідали про ці події та що там насправді відбулось. Одні, можливо,  боялися, що за це все ж таки щось буде, інші просто морально не могли у думках навіть дозволити своїм дітям, онукам уявити, яке то страшне горе, щоб і самим скоріше забути, хоча рани на тілі зажили, а от у серці…

Фарапонов Владислав