Любу тєму можна «спопсити»: епатажний художник із Франківська про божих овець, алко-філософію і гуцулів

Прочитали: 620

Молодий франківський митець Петро Буяк прикрасив креативними малюнками на гуцульський мотив миколаївський заклад «Ципа». Тепер відвідувачів, зокрема, зустрічає найулюбленіший персонаж епатажного художника – вівчар, що випасає божих вівець. Петро розписує паби «Ципа» по всій країні майже рік, а також багато мандрує і черпає натхнення завдяки «алко-філософії».

Митець залюбки поспілкувався з NikLife на тему своєї творчості, існування Бога, стереотипів про Гуцульщину, атмосфери Миколаєва, барної культури і заборонених речовин.


NL: Що встиг побачити у Миколаєві?

П.Б.: В принципі не гуляв, бо не знаю нікого з місцевих. Один знайомий намагався зв'язатись зі своїми кентами, шоб я десь побачив андерні тусовочні місця. Але я взагалі не знаю шо тут, як. Центр мені, так, не дуже цікавий. Мені цікаві галерейки якісь там, бари двіжові. Та на роботі в основному, сидів малював ці чотири дні. Не було коли вибігати.

NL: Що ти чув про наше місто?

П.Б.: Нічого. Серйозно, нічого не чув. Чув, що тут кораблебудівний завод колись був, може ще і є – всьо, це все шо я знаю. Перший раз в цих краях. В Херсоні не був, в Миколаєві не був, колись був в Криму. Ще давно.

NL: Гуцули бояться півдня?

П.Б.: Нема тут просто знайомих до яких я тут би приїжджав. Прикольно, коли ти їдеш до когось, коли є знайомці, приїжджаєш, з ними випили. А тут нікого, тому і не їздив.

NL: Як ти можеш охарактеризувати кольорову гаму Миколаєва? Яких фарб не вистачає?

П.Б.: Судячи по рекламним щитам, тут забагато кольорів. Над цим треба працювати. А як для такої весняної пори року, то у всіх містах зараз однакова кольорова гама. А от рекламки на вулицях забагато, такого ось трешнячка.

NL: Хто тобі запропонував розмалювати «Ципу»? Це ж не перший прояв твого співробітництва з цим брендом?

П.Б.: З «Ципою» вже більше року працюю. В них виникла ідея розмалювати в гуцульский стиль, і Олександр Шаталов, власник «Ципи» запропонував по сюжетам моїх робіт розмалювати. Я погодився, мені цікаво. Для мене це також експеримент. Мені дали платформу, кажуть: «Роби на свій смак, по кайфу». Мені це подобається.

NL: Я так розумію, що образи Гуцульщини до душі тобі?

П.Б.: Так, я люблю це. Я не є гуцул, я з Івано-Франківська, там до Гуцульщини кілометрів 80, це Передкарпаття. Особо в гори я не хожу, але мені подобається створювати такі гори, якусь свою Гуцульщину, якої немає, яка містична. Паралельний світ гуцульский, корочє. Толкін. Якось так відчувається.

NL: На твою думку, від яких стереотипних уявлень про Гуцульщину потрібно позбавитись кожному?

П.Б.: Я не знаю, чи кожен взагалі про Гуцульщину якісь асоціації собі має. Тому, чи варто позбавлятись кожному? Не можу казати за всіх, можу тільки за себе. Мені не дуже до душі лягає асоціація Гуцульщини з усякими цими мольфарами, мавками, відьмами, смерічками, Довбушами. Оцьою заюзаною пласкою фігньою, яка не має класної серцевини. Попса, мені здаєтся. Гуцульщина, вона якась інакша, глибша. Любу тєму можна «спопсити». Але чомусь не вдається у норвежців «спопсити» вікінгів. Ну да, вони там знімають серіал, де всі вікінги мають класні зуби, хоча всі вони ходили з вибитими зубами. Але вони так підлаштували серіал, щоб його зручно було дивитися сучасним людям. Але все ж таки вони прокачують свою культуру етнічну, що вона подобається усьому світу і не являється дуже «попсовою». Навіть якщо вікінги на футболках, в мультіках. В Норвегії, наприклад, black metal є національною музикою країни. І ті групи які грають цю музику, їм навіть іде дотація, щоб розвивати її. Таким чином вони цю культуру підтримують. А Гуцульщину десятиліттями підтримували тільки тим, що будували корчми, малювали горілки всякі, заюзаних Довбушів, оцей ось п**дєц. І це був максимум. Так само, як спопсили цю козаччину - прекрасне явище, козаки. Вони всі такі мажорні чуваки, классні, а з них зробили довб**обів з червоними шароварами. Це х**ня.

NL: На жаль, у пострадянському суспільстві пересічний громадянин побачить твої малюнки і питає, що курив автор? Чи часто чув ти таке? І взагалі, на твою думку, сучасне мистецтво можливе без вживання заборонених речовин?

П.Б.: Ніколи не приймав наркотики. Ніколи. Не знаю, навіть, що це таке. Не знаю навіть як називаються ті речі, про які ви говорите. (сміється) Про слова людей, то немає значення – кожному своє. Хтось вживає, і йому лізе в голову, а хтось може не вживати, і йому також лізе в голову. Нема якогось стандарту, щоб шось залізло. Мені все одно, мені весело з цього, не переймаюсь з того, коли йдуть реакції.

NL: Є в тебе розуміння твоєї цільової аудиторії?

П.Б.: Є пару співрозмовників, з якими можна поговорити, з півслова завести якусь тєму. Якщо ти розумієш про що я.

NL: Розумію.

П.Б.: Ну тобто ми там з півслова (кричить: «РАВРАВРАВРАВРАВ»), розігнали – «О, клаааас». Пішло, знаєш, як в музиці, воно як секс. (кричить: «ВЖУУУУУХ»). О классно, пісня вийшла. А є такі шо сидять, починають видумувати, креатівщики такі – в них ніфіга не виходить. Треба самому сидіти, воно приходить саме – це неважливо.

NL: До тебе приходить як, може у ві снах?

П.Б.: З бодуна. Нє, серйозно. Дивися, доповнюю минуле питання, ми ж тему не закрили. От є такі поняття, що от напився, і щось тобі пішло. Та фіг там! Під алкоголем ніяких фізичних процесів, мислєнних не хочешь робити. Такі штуки ми з одним колєгою назвали «алко-філософією». Ми так сіли одного разу, пили-пили і записували раз у півгодини якусь мудрість, що нам приходила під алкоголем і вважали, що це пізд***ц просто. На ранок це все прочитали, така фігня була. Я, наприклад, дуже багато мандрую, і прикольно послухати, як люди десь із села їдуть, кажуть якусь фразочку, і до цієї фразочки підвязуєш якусь штуку. Мандри мене рятують.

NL:  Життя та творчість уявляєш поза межами України?

П.Б.: В якому сенсі?

NL:  Плануєш чи мрієш працювати в іншій країні?

П.Б.: Нє, мені комфортно жити у Франківську. Мені прикольне це місто, мені там комфортно. Можу мандрувати де захочу, повернутись назад, відпочити і знову десь поїхати. А щоб переселятись – не було таких думок. Знаю багато людей, які виїхали по роботі, роками зависли, залишились там. Мене тягне всюди побувати, але поки буду жити там, бо мені там по кайфу. Ну і не всюди побував, щоб так казати. Але нема такого відчуття, щоб покидати. Франківськ як база така для мене.

Читайте также: Якщо ти об*бався чимось – будь людиною: что происходит на андеграундных рейвах Ивано-Франковска

NL: Чи є в тебе улюблений персонаж, якого малював?

П.Б.: Найулюбленіший і найпотужніший персонаж – Тарас Раківчак. Найпотужніший, великий вівчар, до речі, в «Ципі» намалював його. На полонині у нього була найбільша отара, яка налічувала 12354 вівці.

NL: Чому 12354?

П.Б.: Бо він мав таку потугу в собі, що міг випасати всі ці 12354 вівці і не загубити жодної?

NL: А 12355 вже не зміг би?

П.Б.: Ну так сталося. В нього було 12354 вівці і три божих вівці. Про божих вівець можу розповісти, то окрема історія.

NL: Що за божі вівці?

П.Б.: Є така штука, як божі вівці. Бог випасає, також має свою паству на небі. І в кінці серпня, на початку вересня ідуть оці великі зорепади. Найбільші зорепади. Насправді, в цей час Бог відлучається від пастви, а вівці від нього тікають. Ці зірки – це вівці. Коли зірка мигає, це вівці кліпають. А коли йде дощ – то вівці плачуть. І ці вівці тікають до людей на землю. Бо колись було в одній книзі релігійній написано, що колись Бог подарував людям вівці. Бога можете не малювати як бородатого дядьку, він інакше там виглядає.

NL: В одному із інтерв'ю ти казав, що не віриш у Бога.

П.Б.: Я не вірю в такого Бога, якого придумали бородатим дядєю, який стоїть на хмарці. Для мене такий Бог не є цікавий. Для мене він глибший.

NL: Якась велика сила?

П.Б.: Так, щось таке. Я ще шукаю свого Бога, якщо чітко відповісти на це питання. Але я не хотів би обмежувати свого Бога дядєю з борідкою, який сидить на хмарці з двома ангеликами. Він потужніший, ніж якийсь дідусь. Взагалі, чому він дідусь? Чувак такий має сидіти. Це для мене явище природне, аніж тілесне створіння. Природна сила, але яка має свій інтелект.

NL: Ти почав говорити, що в роботах тема Бога присутня, цікаво, бо ти кажеш, що не знайшов свого Бога…

П.Б.: Але відчуваю, що він десь близько.

NL: … але виділяєш його.

П.Б.: Але ніколи не описував його. Мабуть, ніколи так і не станеться, щоб я зміг його описати. Він для мене присутній завжди і всюди, ось так для мене. Так от, вівці. Вони, значить, пролітають, падають на землю. І вона десь-от впала в ярах, ця вівця, стоїть і кліпає очима. І в цю ніч вівчарі збираються, дивляться куди вони падають, і йдуть на пошуки овець. Вівчар бачить, що стоїть вівця страшенно прекрасного білого кольору і дуже важливо її не злякати, одразу не брати її в отару. Треба багато-багато разів читати тексти біля неї, випрошувати. Спеціальні ритуали є. Запрошувати вівцю треба, тоді вона входить в довіру, і тоді ця вівця стає в голові отари, вона якби є головуючою.

NL: Чи береш ти за основу міфи, казки. Чи все це з твоєї уяви?

П.Б.: Основа вона вже є у фізичному тілі в Карпатах. Гори є, вівці є, люди є, ліс є. Все решта, ну стараюсь не занурюватись, не перечитувати, не плутати, тому що то все і так не правда. Вся правдива історія про Гуцульщину написана в Великій Косівській книзі. Це книга, яку я досліджую вже більше року. Вона писана багатьма-багатьма людьми і вона поповнювалася багатьма віками. Там описано створення Гуцульщини і всі явища на Гуцулі, які відбувалися. Я роблю виписки, за рік-два спробую подати ці сторінки на якусь виставку, аби люди могли більш детально вивчити. А так поки ходжу в архіви, вичитую все звідти. Переписую що є, порівнюю з тим що було, що є.

NL: Чи є в тебе вільний час?

П.Б.: Для чого?

NL: Взагалі, чим займаєшся по життю?

П.Б.: Малюю і мандрую, от і все. Я роблю ілюстраційні завдання.

NL: Фрілансер?

П.Б.: Так, це зараз модно так казати, але не люблю це слово, коли його вживають.

NL: Ну, ти займаєшся тим самим, що і фрілансер, але не хочеш називати себе так?

П.Б.: Ну типу того. Роблю те, що мені подобається і вважаю своїм завданням це. Тим, що це мало би годувати і приносити задоволення в житті.

NL: Чим взагалі займаєшся? Може книжки?

П.Б.: Перелік книжок говорити не буду, бо не читав кілька років, прикинь? Я не читаю книжок, я собі пишу свої. Можна сказати, що я читаю Велику Косівську книгу.

NL: А фільми, які жанри?

П.Б.: Мені подобаються різні. Практично в кожному жанрі фільму, якийсь та і знайдеться улюблений. Але надаю перевагу різним трешнякам дешевим, про якихось там зомбаків. В свій час я цілі колекції збирав цих фільмів. Мені в останній час подобається один фінський режисер, чорно-білі фільми знімає. В нього фільм «Життя богеми» був, потім ще якісь. Недавно бачив. Фільми Роба Зомбі люблю, мені подобаються. Нещодавно подивився «Дім, що побудував Джек». Дуже хороший фільм. Подобаються трешнякові, а є і багато хороших і серед фантастичних фільмів.

NL: Новини читаєш?

П.Б.: Взагалі, нафіг, не читаю ніякі новини. Відписався від усіх диванних та фейсбучних генералів, аналітиків. Зразу геть. Не цікавлюсь, оминаю то все, воно мені не потрібне. Я собі так якось. Я не забиваю голову тим, в чому я не беру участь.

NL: Ти ж живеш у країні, де постійно щось відбувається…

П.Б.: Для цього є люди, які реально шарять, що там треба робити. Вони реально знають правду, а решта - ля-ля-ля, тополя. Все.

NL: Як ти вважаєш, чи повинна держава підтримувати сучасні арт-напрямки?

П.Б.: Я вважаю, що держава не мала би втручатися в мистецьке життя. Краще хай не заважає, аніж допомагає. Це буде набагато спокійніше.

NL: Ти казав про мандри, які цілі у маршрутному листі?

П.Б.: Зараз запланована мотоекспедиція, що називається «В пошуках великих вівчарів». То все підв'язано під мої малюнки, вивчення села. Подорожі по селам Європи, Азії. Нетуристичні місця. Буду вивчати участь в сільському житті, якогось аула в Азії. Ти туди приїжджаєш, там той сир варить, мед робить. Ти спілкуєшься, питаєш чи можна кілька днів з ним пожити, повчитись його справи, наскільки ці древні ремесла існують поза великими містами. Хочеться оминати туристичні міста, досліджувати щось таке. Писати для себе це все.

NL: У скількох країнах ти вже побував?

П.Б.: Більше 16 країн, мабуть. Два роки тому я автостопом їздив, 11 країн. Ще була одна мото-мандрівка того літа. 15 країн, точніше.

NL: Яка найбільш схожа на Україну? По відчуттям, людям?

П.Б.: На цілу Україну не схожа жодна. Тому що в кожній частині України, Україна зовсім різна. Навіть кожна область України капєєєєц як відрізняється одна від другої. Тому брати за основу те, що країна схожа на країну - нереально. Так само в кожній країні є свої розмежування. Наша Україна страшенно різноманітна по ландшафтам. Від пустелі до гір, від моря до болота. Відповідно, культура різноманітна. Тому казати, що якась країна схожа на Україну не можу.

NL: Я про відчуття.

П.Б.: Хіба що в Угорщині, я коли повертався, заїхав в невелике містечко, то я відчував, що вже близько Західна Україна. Тому що в нас дуже багато угорських місцевостей, архітектура схожа. На прикордонних частинах Польщі та України також бачиш багато схожого. Культура також змішувалась.

NL: В якому місті ти відчував себе найкомфортніше?

П.Б.: Мені дуже сподобалось місто Більбао в Іспанії. Дуже хочу туди повернутися, надзвичайно круте місто.

NL: Що там особливого?

П.Б.: Там всьо. Там одним словом не описати. Перше - інша культура повністю, архітектура, інші кольори. Все більш насичене кольорами, галасливе все, питна культура розвинена. Спілкування барні, люди між собою сидять, танцюють. Країна, яка не сумує, напевно. Океан, культура їжі. Більбао – я там тиждень прожив, ще туди хочу. Правда, не знаючи іспанської, – важко, там не всі англійську знають. В мене з англійською, так, трошки знаю. Якщо з кимось випивати, то можемо спілкуватись, знаходити багато спільних тем. Але іспанці, хіба шо молодь знає англійську, але любить іспанську. І ти ходиш, тебе не розуміють, ти не розумієш, тоді менше дізнаєшься про країну. Тоді стає трошки одиноко. Прикольно, коли ти приїжджаєш в чужу країну і розумієш їх мову. А так тільки візуально.

Спілкувалась: Анастасія Михайлова
Фото: NikLife – Марія Горшкова, Ципа, Facebook – Петро Буяк