Громоклея, турецьке золото та метаморфози: невідомі легенди Миколаївщини у проекті «ДивоМандри»

Прочитали: 795

Цієї осені пройшов всеукраїнський конкурс, покликаний зберегти та поширити українську культурну спадщину. Вчителі з усієї країни збирали команди та разом зі своїми учнями розповідали про міфи та легенди рідних країв для проекту «ДивоМандри»

За його підсумками було створено мапу легенд і міфів. Всього до онлайн-збірки легенд увійшло близько 200 історій, що пройшли технічний конкурсний відбір. Миколаївщину представлена на конкурсі 11 історіями. На жаль, жодна з них не опинилася у ТОПі найкращих, за сюжетом яких телеканал «ПлюсПлюс» створить мультфільми. Проте, вони варті уваги та зацікавленості. 

Їх надіслали команди учнів 1-6 класів місцевих шкіл на чолі із шкільним учителем. Для участі їм потрібно було описати та проілюструвати міф чи легенду рідного краю – села, міста чи області, де проживаєш. Важливою умовою було те, що учасники мали не придумати легенду, а передати існуючу. NikLife публікує конкурсні оповідання, присвячені Миколаївщині.


Легенда про турецьке золото

Миколаївська обласна школа-інтернат І-ІІІ ступенів №7, Пенюкова Інна 

Сталося це в дуже давні часи. Тоді, коли притока Південного Бугу — Бакшала — була великою, повноводною, широкою і глибокою. По річці спокійно ходили турецькі кораблі, завантажені всяким добром заморським: хутрами, тканинами, вином, приправами, килимами, посудом… Добра торгівля велася з людьми, що жили в степовім краї. Продавши товар, кораблі поверталися назад до Туреччини.

На одному з кораблів, який повертався додому, виник бунт: повстали раби, звільнившись від кайданів та ланцюгів. Несила було їм сидіти на веслах, й  вирішили невільники затопити корабель, щоб звільнитися і через деякий час повернутися на те місце, де затоне корабель, забрати золото, якого на ньому була сила-силенна.

Зробили повстанці в кораблі пробоїни, і він потонув. А коли через деякий час повернулися за золотом, то зрозуміли, що воно лежить дуже глибоко. Дістати його так і не змогли.

З часом річка обміліла, золото занесло намулом. З покоління в покоління переходить ця легенда. Навіть і тепер ходять чутки, що турки мають намір чистити гирло річки Бакшали, аби дістати скарби.

*Бакшала – річка в межах Врадіївського, Первомайського і Доманівського районів Миколаївської області. 

Легенда про Громоклею

Миколаївська загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів №52, Пономаренко Світлана 

Чи любите ви подорожувати? Якщо так, тоді запрошуємо вас до захопливої подорожі мальовничою Миколаївщиною... Уявіть наповнене гоміном пташок сухе повітря і небесну синяву, що ширяє над розпеченим духмяним степом. А тим степом простяглася тремтлива, іноді зникаюча річка Громоклея, що несе живу воду у цю чарівну землю. Ось про виникнення цієї річки і розповість легенда.

З давен – давен жили на нашій землі кочові племена. І правили ними мудрі вожді – керманичі, які вели свій народ тільки їм звісними шляхами і ніколи не помилялись у скрутних становищах. Сина найповажнішого із них звали Іном. Це був сміливий та спритний юнак, справжній воїн, краще за якого ніхто не спроможен був поцілити ворога, загнуздати коня, вполювати дичину.

Сталося так, що раптом ворожнеча запанувала між двома сусідніми племенами. Чи то не поділили пасовиська, чи то вода пішла під землю і вже не вистачало її для численних стад – хтозна…А тим часом за  величними курганами, де сходить сонце, у племені, що заворогувало з племенем Іна, зростала дівчина на ймення Клея. Була вона гарна – прегарна: як весняні квіточки – її губи, мов два великих колодязі – її очі, наче сонце вранішнє – її обличчя, а співала вона – як жайворонок літньої днини, до того ж – зналася на лікарських властивостях трав, лікуючи ними людей.

У загравній далині зустрілися Ін і Клея і покохали одне одного. І з того часу вони разом полювали звіра, збирали зілля… Хоч степ широкий, але сховатися від очей людських непросто. Проте жодна душа з обох племен, що знали про палке кохання, не зрадила юних сердець. Але одного разу батько Іна – великий вождь і жрець – побачив: поблизу степового гайочка, в якому струменіло джерело прохолодної і цілющої води, збирають квіти – дивоцвіти його  син  і красуня Клея.

Якщо не завадити любові й не покарати, на його думку, винних –  горе спіткає плем’я, а керманичів потому не поважатимуть. Підняв догори руки і, звертаючись до неба, до богів споконвічних, обклав прокльонами юнака  та його кохану. Небо потемнішало, блискавками зайнялось. Громовий гул прокотився навкруги. І – зникли Ін і Клея.

Тільки дві річки з’явилися – що із джерела цілющого раптом утворились і вже назавжди залишились поряд: Інгул і Громоклея. А старий вождь, коли лютість ущухла, збагнув, яку біду він накликав…  Горем убитий, наклав на себе Божі сили і перетворився на скелю. Вона – ця скеля – і тепер громадить при злитті обох річок.

*Громоклея — річка в Україні, у межах Бобринецького району Кіровоградської області та Баштанського району Миколаївської області, права притока Інгулу (басейн Південного Бугу).

Легенда про те, як козак дубом став

Братський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №2, Деменко Світлана

Казку можна почути, намалювати, а можна і побачити. Ось такою казкою серед степу розляглось і наше рідне селище Братське. Наша рідна домівка, рідна земля. Вона, напоєна сонцем, пахне духмяним хлібом, червонобокими яблуками, солодким медом та гіркими полинами. 

А скільки скарбів сховали в собі ці давні історичні місця, які згадував ще грецький історик Геродот, подорожуючи нашим краєм. Тому, якщо добре прислухатися, можна почути безліч легенд, які шепоче розбійник-вітер, гуляючи безмежними степами. Таку легенду підслухали й ми. 

Є в нашому селищі природна пам’ятка – парк Живковича. Розташований він на березі річки Мертвовод біля колишнього панського палацу. В парку росте дуб, якому більше ніж 200 років. Жителі селище називають його «Козак». Про нього і складено легенду «Як козак дубом став».

Було це давно. Перейшов офіцер Живкович зі своїми сербами на бік росіян, кинувши турецьку армію. Цариця Катерина дала йому за це на півдні України  у володіння землі навколо Братського. Переїхав він до України. Ну а жінка Живковича у турків зосталася. Вирішив пан знову оженитися в Братському. Дворянок він не розшукував, бо дуже закохався у молоду та красиву доньку свого садівника. Згодом посватав  її.

Зрадів батько дівчини: донька панною стане. А дівчина кохала молодого козака з Кам’януватки. От на дівич-вечір, перед весіллям, приїхав козак та викликав кохану на берег Мертвоводу. Вона і сватів кинула, побігла.Та хтось доніс панові, мовляв, втекла. Живкович зібрав своїх слуг. Кинулися вони навздогін. На березі річки оточили козака та дівчину. Накинулись на юнака всі разом. А той був добрим воїном: як ухопив шаблю, так всі тікати від нього. Він прикриває дівчину, відбивається, тисне гайдуків. Ось, ось вирвуться та втечуть. 

Бачить пан: не можуть підступитися слуги до козака, залишиться без нареченої. Вихопив пістоля і вистрілив юнакові прямо в серце. Похитнувся той, вражений на смерть. Та не впав. Ноги його вросли в землю і стали корінням, а сам козак – дубом. Розкинув руки-гілля, затуляє собою кохану, хоч уже й не людина, а могутнє дерево. Завмерли всі від жаху й подиву. А дівчина тим часом кинулася в Мертвовод і втопилася.

Русалкою стала. В ніч, коли втопилася, щороку виходить і голосить під дубом. Горе тому чоловікові, що з’явиться поблизу. Ухопить вона його – і в воду! Останнім часом русалка ніби зникла. А дуб і досі стоїть над річкою, край парку.

Ми зараз не можемо стверджувати, що розповідь є правдою. Не можемо цього і заперечити. Знаємо лиш, що дійсно на високій кручі над Мертвоводом стоїть палац пана Живковича (тепер тут наша школа). Розрісся біля школи парк, який носить ім’я Живковича. До речі, створив його Йосип Заремба. Так, саме той, який подарував Умані велике чудо – Софію. Живуть в нашому селищі козацькі нащадки – добрі, сміливі та працьовиті люди. Та ще стоїть на березі Мертвоводу старезний, але ще міцний дуб – Козак.

Легенда про Мертвовод

Миколаївська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів №64, Андреєва Наталія

У давні часи скіфи і сармати кочували по степах Причорномор’я. Невеликі заморські суденця запливали по річках у глибину степів, шукали красивих дівчат. Але пошуки були даремні.

Одного разу біля повноводної річки оселилася чудова дівчина з бабусею. Вранці і ввечері на скелі коло берега річки співала вона чарівні пісні. Степовий вітер гладив її золоте волосся, яке спадало хвилями до землі, синьо-зелені очі дивилися вдалину.  

Щоб подивитись на її красу і послухати незвичні співи збігалися усі степові тварини, знижували свій політ птахи, навіть сонце виходило у цю мить із-за хмар. Швидка річка сповільнювала свої води, ловила відображення красуні і несла з собою. 

Чутка про її красу дійшла за море. Темної ночі дісталося чужоземське судно цього берега. Схопили злодії дівчину і забрали з собою на корабель. Недалеко вони відпливли, їх наздогнала сова, на яку перетворилася бабуся. Хлопнула вона крилами над судном і перевернула його.

Вмить степова красуня перетворилась на дорогоцінні скарби, що впали на дно, а чужоземці – на каміння і пісок, що їх прикрили. Прокинулась вранці природа, і річка, схлипуючи хвилями, розповіла про пригоду. Стали плакати звірі, птахи. Їх гіркі сльози збігали у річку. Від того вона обміліла. 

Лише сльози тварин течуть тепер невеличкими струмочками  по камінчиках русла, що називають каньйоном. Річку стали називати Мертвовод, а закам’яніла бабуся-сова до цієї пори сидить на каміннях і розповідає допитливим цю легенду.

Відвідують цю місцину люди, дивуються незвичній красі і поринають у далеке минуле Південного Прибужжя.

Легенда про безсмертник

Миколаївська гімназія №3, Дмитрієва Лариса

Було це дуже давно. Татарські орди нападали на наші землі, спустошували села і міста, молодих і дужих чоловіків, красивих дівчат забирали в полон. На березі моря у розкішному палаці жив злий-презлий хан. І ось цей хан видав такий фірман: «Хто хоче визволити з полону свого чоловіка, сина чи брата, нехай принесе свою улюблену квітку. Якщо квітка зів’яне, поки ця людина знайде своїх рідних, то велю всім відрубати голови».

Багато людей приходило до панського палацу, але від нього ніхто не повертався. Одного разу до нього прийшла жінка, засмучена, з глибокими карими очима, з польовою квіткою в руках. Ця квітка нічим особливим не відрізнялася. Високе стебельце, покрите сріблястим пилом, вінок рожевих пелюсток. Поставивши квітку в сухий келих, пішла жінка шукати свого сина і чоловіка. Довго не поверталась жінка, а коли з чоловіком і сином прийшла знову до ханського палацу, то квіточка зовсім не зів’яла. З тих пір квітку ту називають Безсмертником. Рясним килимом вкривають вони миколаївські степи, безсмертні, як і пам’ять народу. 

Легенда про Макітрину балку

Миколаївська гімназія №3, Литовченко Ольга

Між Прищепівкою та Братським, по правому березі річки Костуватої, є невелика, але глибока Макітрина балка. У тій балці стоїть широка гранітна скеля. А в тій скелі видовбана ступа. Багато хто, наткнувшись на ту скелю, дивується:

— Хто ж видовбав цю ступу?

А діди розповідають, що справа була така. Давним-давно жили по Мертвоводу і аж до Бугу вільні козаки. Нічиїй владі не корилися, нікому данину не платили. І от задумали їх завоювати турки. Рушили проти них військом незчислимим.

А козаки з усього степу зібрали у Кам’януватській слободі своє військо та й вирішили битися за рідну землю і свою волю на смерть, а турків не пустити. От вирушили вони ворогам назустріч і здибали їх неподалік села, над річкою. Стоять сила проти сили. А турецький паша, що роз’їжджав поперед своїх яничарів, гукає:

— Гей, козаки! Виставляйте будь-якого свого воїна проти нашого Махамуда, хто з них кого поборе — тієї сторони і закон буде. Наш верх візьме, то ви нам будете данину платити, а як ваш переможе, то підемо ми назад і сто років у ці краї не будемо потикатися. Згода чи ні?

— Згода! — гукнули із свого боку через річку козаки.

Але кого ж послать проти турчина? Визвався мірошник Микита Орел.

— Постою,— сказав, кинувши шапкою об землю,— за всіх вас, любі братчики. Не поступлюся бусурманину.

Був Микита стрункий, як птах. Бігав — коня переганяв. А як треба жорна накувати, то нікого не гукав на поміч. Сам зніме, винесе з млина, накує, а потім занесе й поставить на місце. Мав козак силу незвичайну.

От вийшов він поперед козачих лав, а від турків йому назустріч Махамуд суне. Ростом у два сажні. Зійшлися це чудовисько та козак-мірошник, схопилися. Не може Микита звалити велетня, але й сам не подається. А турчин все намагається козака підняти, від землі відірвати. Бо як відірве, то вже переможе. Як він його не смикає, здається, ось-ось відірве, а рідна земля тримає козака за ноги, не випускає.

— Мало каші з’їв, турче,— гукають, регочучи, козаки.

— Давай на завтра боротьбу перенесемо.

Микита погодився, бо теж упрів. От турчин повернувся до своїх і розповів:

— Не можу подолати, бо кажуть он козаки, що я мало каші з’їв. Варіть мені побільше каші!

Ну, турки взялися, видовбали у скелі ступу, натовкли пшона і наварили аж три пуди каші. Наївся їхній Махамуд та й вийшов проти козака. Боролися, боролися, а рідна земля тримає міцно, не дає турчину його відірвати. Знову регочуть козаки:

— Мало каші з’їв! Кишка тонка!

Знов відклав турчин боротьбу, вимагає від своїх:

— Наваріть ще більше каші!

До півночі товкли пшоно, наварили аж п’ять пудів. З’їв її Махмуд, вийшов боротися, бачить — і ще не бере. Тримає козака його рідна земля. Знову чує регіт: «Мало каші з’їв!»

Розізлився турчин, ще раз відклав боротьбу і давай гримати на своїх:

— Ледарі! Я вам славу здобуваю, а ви мені каші лінитеся наварити багато! Варіть, скільки я здужаю з’їсти!

Цілу ніч товкли турки пшоно у кам’яній ступі-довбанці, наварили сім пудів каші. Їв її, їв Махамуд, аж відвертало. Піднявся з повнісіньким животом. Посунув на козака, мов гора. Схопив ж його, натужився з усієї сили, щоб відірвати від землі, та й лопнув.

А турки пішли назад і сто років на Мертвовод не потикалися. Лише залишили по собі пам’ять — ступу в скелі у Макітриній балці. Там вона є і досі.

Легенда, як горда дівчина перетворилась на калину

Калинівська ЗОШ I-III ступенів, Моторна Ольга

В давні часи дівчат називали не так, як тепер. Одну дівчину звали Калина. Йшла вона мимо городів, левад, лугів. А ось і криниця. Задивилася Калинка на свою красу, а була дуже гарна. А тут чує голос з криниці:

— Не дивись довго у воду, бо калиною станеш.

Не послухалась дівчина та й зачерпнула водички. І перетворилася в калину, гарний, густий кущ. Зашуміла листям, всіма своїми стеблами-суглобами потяглася до людей, до сонця, вітру, хмар:

— Верніть мені дівочу вроду.

Але ніхто її не хотів слухати, всім було байдуже.

Минав час. Якось пролітав мимо журавель, задивився він на калину, зажурену та одиноку. Накинув він на неї червоне намисто і стала вона краща, як була. Так і залишився він з нею до цих пір. Напував її водою і беріг від всього злого. Коло тої криниці і назвали село Калинівкою.

Легенда про британський корабель

ММК імені В.Д.Чайки, Алексєєв Артем

Сталося це дуже давно, ще за часів побудови міста Миколаїв. Колись завітали у гості декілька британських кораблів. Оскільки шлях їх був доволі довгий, одному з них необхідна була допомога. Забігаючи наперед, варто сказати, що через два роки цей корабель відійшов з порту. З моменту початку ремонту, морякам було заборонено спускатися в місто. Тільки через пів року перші матроси вийшли на берег. Ремонт був довгий і виснажливий, але самі піддані короні не мали чим дати собі раду. От і один з моряків спустився на берег з друзями на прогулянку.

Раптом він побачив дівчину неймовірної краси, яка продавала маленькі кругленькі булочки біля пірсу. Моряк, не знавши ані української, ані російської мови не мав змоги вести бесіду з чарівною красунею. Тому він лише жестами зміг описати, що відчуває до миколаївки і почав знайомство. Моряка звали Рік, а нашу дівчину Вікторія. Він робив все, щоб вивчити мову і сподобатися дівчині. Кожного дня дарував квіти, а ввечері вони разом прогулювались по набережній. 

Через рік він вже не міг нічого з собою поробити та потайки, прийнявши християнство, одружився на Вікторії. Оскільки для матросів життя на кораблі і життя на березі майже не обмежувалось, Річард зі своєю коханою проводили більшу частину доби разом.

Через два роки, коли настав час від’їжджати, Ріку прийшлося зробити нелегкий вибір та втікти з корабля заради коханої. Він став зрадником для британської корони, але навіки залишився коханим чоловіком для своєї дружини.

Легенда про богоявленський ключ

Прибузька ЗОШ І-ІІІ ст, Неділько Наталя

Сталося це дуже давно, ще за часів побудови міста Миколаїв. Колись завітали у гості декілька британських кораблів. Оскільки шлях їх був доволі довгий, одному з них необхідна була допомога. Забігаючи наперед, варто сказати, що через два роки цей корабель відійшов з порту.

З моменту початку ремонту, морякам було заборонено спускатися в місто. Тільки через пів року перші матроси вийшли на берег. Ремонт був довгий і виснажливий, але самі піддані короні не мали чим дати собі раду. От і один з моряків спустився на берег з друзями на прогулянку.

Це було, мабуть, у ті часи, коли Ісус Христос ходив по світу і прийшов на нашу землю. Тоді тут жили різні племена, і завелися поміж них падуни. Падуни – це, по-нашому, чаклуни. Все б нічого, але оті падуни так наробили, що не було зовсім доброї води пити та їсти варити. От люди і хотіли вже ці землі покинути, бо річка стала гіркою, джерела всі гіркі. Вирішили люди переходити в інші краї і зібралися вже у тому місці, де зараз розкинувся парк. Коли бачать, іде чоловік, не молодий, з посохом в руках, та й питається:

— А чого це ви, люди, зажурилися, чи що сталося?

А вони й відповіли, що от води не має, щоб пити і їсти варити, а може, той чоловік і запитав про воду, щоб напитись, а вони відповіли, що води не має, і тому будуть іти з цього краю.

Тоді той дядько й кажуть: «Та не журіться, люди, он вода під ногами».

Вдарив посохом – і забив ключ. Чоловік нахилився, напився і попросив рушника втерти лице. Люди бігом дали рушника, а самі радіють, воду п’ють, веселяться. Потім згадали про чоловіка з посохом, та побачили тільки рушник, що висів на дереві, а на ньому лице мандрівника. І зрозуміли, що це був сам Бог.

Тоді на честь явлення Господнього побудували церкву Богоявлення, річку назвали – Бог, а балку, де забив ключ, – Ключовою. І зажили люди щасливо, і вода завжди була добра та смачна, бо що оті падуни могли зробити проти Бога. А ота церква наша була дерев’яна, і коли була війна з турками, то церква згоріла разом з рушником, а коли замирилися з турками, побудували нову церкву – з каменю.

Легенда про Пугачеву скалу

Миколаївська загальноосвітня школа I-III cтупенів № 52, Токовенко Алла

Давно це було, ще в ті часи, коли запорожці боронили рідний край від чужоземних набігів. Жив тоді сотник Пугач і стояв зі своєю сотнею на Гарді.

Одного разу сила-силенна ханських вояків посунула на козацьку заставу. Послав Пугач гінця на Січ, щоб кошового попередити, а сам із сотнею вийшов назустріч орді, аби біля Бугу затримати ворога.

Схрестилися шаблі, почалася нерівна січа. Мужньо билися запорожці, почорнів степ від ворожих трупів, але й козацькі ряди ріділи. І тоді Пугач гукнув на кількох товаришів, що рубалися з ворогом:

— Хлопці, на скелю! Провчимо ворогів!

І повернув коня сотник. Зрозуміли його козаки, полетіли за отаманом. Чи видано, щоб козак показав спину в бою? Заохочені втечею козаків, ординці валом кинулися навздогін, щоб захопити втікачів живими. Козаки піддавали азарту, підпускаючи їх все ближче. Ще мить – і охопить аркан статуру Пугача. Та козаки пришпорюють коней і щодуху скачуть до Бугу. По п’ятах – переслідувачі. Ось уже чути гуркіт порогів, ось уже скеля похила збоку степу і обривиста від річки. Сотник перший вискочив на неї.

— Пугу-пугу! – крикнув гучно і кинувся разом з конем в урвище.

— Пугу-пугу! – відізвалися товариші і стрімголов за отаманом.

Не могли напасники стримати розгарячілих коней, кількадесят переслідувачів зірвалися зі скелі і знайшли свою могилу в бузьких хвилях.

Так загинули козаки, заманивши за собою ворогів. З того часу називають скелю Пугачевою.

Хіба не вартий такий вчинок пам’яті народної? Чи багато сміливців змогли б  зважитися на подібний? Тож і закарбувався гордий профіль славного сотника  у громадді кам’яному, і досі чутно під поривами вітру його ”пугу- пугу!”, від якого холодок пробирається по тілу і кров починає пульсувати сильніше, бо вона в наших жилах від тих славних козаків. Бережімо ж пам’ять про них!

Легенда про акацію

Василівський ЗЗСОІ-ІІІ ст. Очаківської міської ради, Михайленко Надія

Старожили Кінбурну  пам’ятають ті часи , коли всю косу було видно «як на долоні». Соснового лісу ще не було , а фруктові дерева не дуже хотіли прийматися, бо солоні води підходили дуже близько до поверхні землі. Земля родила погано, бо суховії розносили родючий грунт. Дощі обходили село.

І наснився якось одній молодій дівчині сон, в якому старий дід  радить людям обсадити двори акацією, розлогі гілки якої  врятують людей від сильних вітрів і  спекотного сонця.

Люди послухали дівчину. Привезли здалеку маленькі саджанці, понасаджували біля кожного двору.  І сталося диво: зазеленіли молоді пагінці, дуже швидко почали рости, ухопившись за землю міцним коріннячком. Незабаром на колючих гілочках з’явилися білі запашні кетяги цвіту. Тонкий аромат охопив двори. У кронах дерев загули бджоли, збираючи людям цілющий мед.

Милувався своєю акацією і дід Павло , хата якого була під кучугурою. Та після його смерті діти продали хату нетутешньому чоловікові. А той надумав акацію зрубати і сад посадити. Підійшов до дерева з сокирою , замахнувся , затремтіла акація, здивувалася:

— Що ти робиш, Микито?

— Хочу тебе зрубати і сад посадити , щоб були груші, яблука. А то з тебе ніякої користі.

— Як це немає користі? Я медом всіх частую, від спеки тебе своїм листям закриваю. Мій цвіт від недуг лікує. Та й доглядати за мною не треба,  я собі сама воду дістаю і тримаюся міцно  за землю, щоб суховії  твою хату не зруйнували. А ти – невдячний!

А Микита на те:

— Не вмовляй, не вмовляй. Все одно зрубаю, От тільки сокиру нагострю.

— Ну якщо так – сама піду від тебе, – заплакала Акація.

Виходить вранці Микита з хати, бачить – стоїть Акація гола і суха , а листя все на землі лежить.

Не встиг Микита й слово мовити , як налетів сильний вітер, здійняв купу піску та й засипав хату разом з Микитою під кучугурою. З тих пір акацію ще більше стали шанувати на косі.